Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
— Знов причепився. — Барабаш махнув рукою. — Я кажу “завтра” умовно, бо маю на увазі ранок, що зараз надходить.
Знову почали стукати в двері та гукати на вулицю, але це знов-таки не допомогло. Якийсь одинокий перехожий задер голову, глянув з протилежного тротуару на дах, проте на вигуки, звернені до нього, не відповів, а швидше пішов своєю дорогою.
Звичайно, ми могли зняти такий галас, що побудили б не тільки весь будинок, а й усю вулицю, але перспектива стати мішенню для різних жартів стримала нас.
Я звернув увагу, що лікар ні на хвилину не відходив від Ліди, хоча ставилась вона до нього досить холодно: не відповідала на його запитання і лише іноді наказувала йому стукати або гукати. Зате Барабаш надзвичайно клопотався дівчиною, і в голосі його весь час звучала ніжність. Макаренко пильно стежив за ними, а коли йому доводилось обмінюватися з Барабашем кількома словами, то голос його звучав непривітно.
Несподівано саме Макаренко запропонував вихід з нашого незручного становища.
— Дозвольте мені спуститися ринвою вниз, а там я вже знайду спосіб врятувати вас.
— Ти що, відчуваєш в собі здатність до акробатики? — запитав Самборський.
— Можливо. З вашою допомогою через п’ять хвилин я стоятиму на тротуарі.
— Ну, це божевільна витівка, — заперечив Аркадій Михайлович. — Краще будемо ще стукати.
— А може, справді, молодий чоловік виручить нас? — спитав Шелемеха.
— Ти вигадаєш! — раптом обурено вирвалось у Ліди.
— А чого ж? Я підтримую. Власне, я міг би теж цю операцію виконати.
— Ще б пак!
— Правда, я кілограмів на двадцять важчий…
Аркадій Михайлович припинив ці розмови й запропонував ще раз “добре постукати в двері”.
Всі підійшли до дверей. Лише Ліда, Макаренко та я залишились на своїх місцях. Я стояв під пальмою, а вони — біля столу і, мабуть, не бачили мене.
— Я прошу, — почувся схвильований голос Ліди, — облиште цю вигадку.
— В цьому нема нічого страшного.
— На зло?
“Чорт візьми! — майнула в мене думка. — Я ж фізкультурник і колись не поступався вправністю перед акробатами. Правда, це було давненько, але є шанс заслужити на увагу цієї молодої особи”.
Довго не роздумуючи, я підійшов до столу і сказав:
— Я маю досвід в таких вправах…
— Ви що ж, спеціально практикувались лазити по ринвах? — наче глузуючи, спитав Макаренко.
— Ні… але…
— Товариші! — гукнув Барабаш, підходячи до нас. — Ще один бажає лізти по ринві.
Аркадій Михайлович, почувши, що це я, вкрай обурився, а Шелемеха розсміявся мені в вічі, запевняючи, що то мені сниться, ніби я такий вправний альпініст.
— Нічого ти не знаєш, — .оборонявся я. — Зараз покажу.
Коротко кажучи, мені вдалось домогтися свого. З різного шпагату, знайденого на вазонах, ссукали мотузок і обв’язали мене ним для безпеки. Я скинув піджак та черевики і почував себе героєм, поки не опинився на краю даху та не спустив ноги в повітря. Вигляд п’ятиповерхової глибини видався мені явно неприємною штукою. Треба сказати, що все життя я боявся висоти, хоча вперто з ти боровся і для того стрибав з парашутом, літав на літаках, лазив по горах, але позбутися того страху так і не зміг.
Мені допомагали злазити Шелемеха і Макаренко. Найбільше, чого я боявся, це щоб вони не помітили мого хвилювання. Здавалося, мене проймав нервовий дрож, і вони могли відчути це по моїх руках.
Обхопивши широкий розтруб ринви, я мусив упіймати ногами саму ринву, що тут вигиналась. Раз мені здалося, що от-от зірвусь, але врятував мотузок, яким я був обв’язаний. Нарешті, міцно тримаючись за ринву, почав повільно спускатися. Проте, коли зрівнявся з четвертим поверхом і намацав ногами вузький карниз, то відчув, ніби ринва гнеться у руках. Глянув униз, і голова почала паморочитись. Тоді глянув угору, думаючи, що робити далі, і побачив, як відтіля по цій самій ринві спускається ще хтось.
— Заждіть, — почувся голос Макаренка. — Я зараз пролізу, а потім ви. Пустіть мене вперед.
Я слухняно виконував, що він наказував. Тепер він ліз попереду і час од часу підтримував мене, допомагаючи спускатися. Робив це так тактовно, що наче ніякої послуги з його боку не було.
Не минуло й п’яти хвилин, як ми опинились на тротуарі і… побачили перед собою двох міліціонерів.
— Ви, громадяни, з солярію? — спитав один з них.
— Так… А звідки ви знаєте? — здивувався інженер.
— Знаю. Ану зайдімо до цього будинку.
— Нам якраз сюди й треба.
Заходячи до будинку, ми коротко розповіли міліціонерові, в чому річ.
— А нас телефоном комендант сюди викликав. Просив допомогти проти групи невідомих хуліганів, що забралися на солярій.