На Зміїному острові
- Автор: Викрамасинге Мартин
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Микола Дмитренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «На Зміїному острові». Краткое содержание книги:
Її герої, Упалі та Джінна, не дуже беручкі до навчання, більше люблять ігри та витівки, ніж уроки. Одного разу, набешкетувавши, вони тікають на загадковий Зміїний острів і там розпочинають нове життя, повне небезпек і пригод.
Автор повісті — сучасний цейлонський письменник Мартін Вікрамасінге.
До цього додавали, що в село ось-ось має прибути поліція, щоб заарештувати злочинців.
Мене й Джінну батько жорстоко відшмагав, а мачусі сказав:
— Не маю сумніву, що Упасака впізнав і інших хлопців, але казати, хто вони, не хоче, бо, мабуть, то старостині родичі.
— Упалі скоро п'ятнадцять років, і різки його вже не виправлять, — мовила мачуха.
— Правда твоя, — відповів батько, який ніяк не міг заспокоїтись. — Спробуємо ще послати його до крамаря Симона, що живе в Маскелії. Місяць тому я бачився з ним, і він сказав, що згодний взяти Упалі. Симон упевнений, що йому пощастить дещо втовкмачити цьому шибайголові і привчити його до корисної справи. Він змусить цього шибеника працювати з ранку до вечора, це будуть найкращі для нього ліки.
— Адже ми нічого не шкодували, аби він тільки вчився! — вигукнула мачуха. — Та хіба він може це зрозуміти? Якщо ми його куди-небудь не пошлемо, то він кінець кінцем потрапить у в'язницю. Остання надія — це примусити його працювати.
Я страшенно боявся, що мене заарештують, але ні батько, ні мачуха, ані словом не обмовились про поліцію. Втім, треба сказати, що рішення батька послати мене в Мас-келію лякало мене не менше, бо я гадав, що працювати учнем у крамаря в провінції Канді, десь аж край світу, це все одно, як сидіти у в'язниці. Отож я знову запропонував Джінні тікати з дому. Джінна, який не менше за мене боявся, що його заарештують, негайно погодився.
Нагода здійснити наш намір трапилась досить швидко: батько поїхав у своїх справах і взяв з собою мачуху. Повернутись вони мали не раніше як другого дня. Ми з Джінною не гаючись зібрали свої речі й опівночі покинули будинок.
Рано-вранці ми вийшли на дорогу, що вела з Матари в Галле. В який бік іти далі, ми не знали, бо ніякої певної мети в нас не було. Ми стояли на дорозі й сперечались, поки побачили запряженого волами воза. Ми пішли слідом за ним…
На другий день ми були від нашого дому вже миль за двадцять, і коли побачили біля дороги покинуту амбаламу, то наважились трохи відпочити. Неподалік виднівся чийсь будинок і навіс, під яким лежала копра.
— Чи не піти нам до хазяїна? — спитав Джінна. — Може, він візьме нас в найми хоч за харчі. Це було б добре.
— А що ж ми зможемо в нього робити? — поцікавився я.
— Все, що він загадає. Якщо ж нам у нього не сподобається, то будемо шукати чогось іншого.
— Де ж ти шукатимеш?
— Не знаю. Далі буде видніше.
Ми знайшли хазяїна, розповіли йому якусь неймовірну історію про своє життя і попросили взяти нас на роботу. Хазяїн погодився і спитав, звідки ми прийшли. Довелося збрехати йому, що з Великанди.
Мені було доручено стерегти копру, яку щоранку розкладали в дворі, щоб вона добре просохла, а Джінну поставили доглядати волів. Крім цього ми мусили поратись і в хаті.
Якось я випадково почув, як хазяйка сказала до свого чоловіка:
— Ось побачиш, ці хлопці зовсім не з Великанди, а з якого-небудь села на півдні. З усього видно.
Я зрозумів, що коли ми якнайшвидше не заберемося звідси, то батько знайде нас обох і одведе додому. Шкода було кидати це місце, але довелось. Хазяїн розрахувався з нами, заплативши нам по півтори рупії за місяць. Робили ж ми у нього два місяці, отже, всього одержали на двох шість рупій. Сховавши гроші, ми розпрощалися з хазяями й пішли шукати нового пристановища.
Центральна частина країни приваблювала нас більше, ніж узбережжя, тому ми проминули Атанікіте і дійшли аж до Батаватукіссе. Там ми найнялись до одного селянина, який вирощував на продаж городину.
Сільце було невелике, тихе. З одного його боку стіною стояли джунглі, з другого виблискували води озера, великого й красивого. З джунглів день і ніч долинало до села ревіння ведмедів, вищання дикобразів, пронизливі крики птахів. Усе тут здавалося нам чудесним і таємничим.
Нашого нового хазяїна звали Поді Гама-рала. У нього було дві рушниці. Одна звичайна, яка заряджалася з казенної частини, а друга стара, яка заряджалася з дула. Поді Гама-рала став учити мене стріляти, і через півроку я влучав у ціль досить пристойно. Одного разу я вбив ведмедя, і Поді Гама-рала сказав:
— Убивати звірів — це гріх.
— Якщо це гріх, — відповів я, — то таких грішників багато.
— А я от ніколи не ходжу на полювання, — сказав Поді Гама-рала, — і навчився стріляти лише для того, щоб лякати звірів, коли вони толочать і псують мої посіви. Я, мабуть, не зміг би влучити в звіра, якби навіть і захотів. На мою думку, всі добрі мисливці — грішники.
Поді Гама-рала вирощував маніоку й батат. Ми з Джінною допомагали йому викопувати з землі їхні великі гулясті бульби, і ця робота неабияк нам подобалась. Полювати звірів і птахів хазяїн мені заборонив, але зовсім не заперечував, коли я пострілами відганяв їх з його полів.