На Зміїному острові

Одного дня ми знову побачили над джунглями блукаючий вогонь. Чому він не з'являвся так довго? Чи, може, ми просто не помічали його, бо перестали про нього думати. Як і минулого разу, ми вилізли на скелю і знову побачили човна. Човен плив на вогонь на протилежному кінці острова.

Я звинуватив Джінну в тому, що ми зовсім перестали цікавитись мандрівним вогнем.

— Та я й сам шкодую, що ми ні про що не дізналися, — відповів Джінна. — Треба буде поїхати туди вдень і подивитись як слід.

— Вдень їхати ні до чого. Човен підпливає лише вночі, а перед тим на горбі неодмінно загоряється вогонь.

— Може, цей вогонь викликає човна?

— Не знаю. Але ми повинні зараз же вирушити на той кінець острова, — рішуче мовив я.

— А як ми туди дістанемось? Через джунглі? — спитав Джінна.

— Ні, на човні, — нетерпляче відповів я.

— Але ж ми розіб'ємось об підводні скелі!

— Не розіб'ємось. Спочатку одійдемо від острова, потім проминем гирло протоки, повернемо праворуч і будемо там, куди прямує той човен.

— На це треба не менше, як сім годин.

— Запевняю тебе, що не більше чотирьох. Човен завжди повертається з острова перед світанком, встигнемо.

— Нізащо не встигнемо. До того ж на тому боці треба буде висаджуватися просто в джунглях. Краще вже…

Я рішуче взяв весло і попрямував до човна.

— Якщо боїшся, — мовив я, — то сиди тут. Поїду без тебе.

— Ні, я не боюсь. З тобою, Упалі, я нічого не боюсь, навіть смерті, — Джінна взяв друге весло і рушив слідом за мною.

Ми відштовхнули човна від нашого причалу й попливли. Раптом знявся вітер, веслувати стало дуже важко.

— Казав же, що буде не з медом, — сказав Джінна, ледве переводячи подих і витираючи краплі поту.

Наш човен просувався вперед дуже повільно, стрибаючи на високих хвилях, що їх розігнав вітер, і знімаючи хмари бризок, які швидко промочили нас до рубця. Проте ми ні на хвилину не випускали весел з рук.

Іноді нам зустрічались рибальські човни.

Знаючи, що починається буря, рибалки тримались якомога ближче до берега. Вітер хилив дерева аж до землі, і їхнє гілля нагадувало розпущене волосся диких жінок, що шалено мчать наввипередки. Хвилі з лютим гуркотом падали на прибережні скелі, але ми відчайдушно пливли вперед і вперед.

— Веслуй дужче, бо зараз розіб'є об скелі! — крикнув мені Джінна.

Після трьох годин упертої боротьби з вітром і хвилями ми проминули скелясте гирло протоки й різко повернули праворуч. Тепер вітер дув ззаду, і наш човен швидко помчав уперед.

— Гей-гей, хлопці! — гукнув до нас якийсь рибалка, гарячково веслуючи до берега. — Тримайтесь від протоки далі, бо розіб'є.

— Чув? — глянув на мене Джінна.

— Та чув, — відповів я. — А ти греби. Розіб'є — до берега й без човна допливемо.