Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
Настала пауза. Комсомольці перезирнулись. Дехто, вагаючись, підняв руку — таких виявилось одинадцять чоловік. Цього було цілком досить.
— Попрошу товаришів, які підняли руку, залишитися в клубі на кілька хвилин, — сказав начальник відділення і додав: — А всіх інших дякую за увагу. Збори зважаю закритими.
З цими книжниками-бригадмільцями начальник відділення заговорив про книжкову товкучку. На його подив, майже всі комсомольці явно засмутилися, дізнавшись, що незабаром уже не зможуть вимінювати цікаві книжки у таких же, як і вони самі, безкорисливих любителів літератури. Але разом з тим погодилися, що Феніморів Купріних треба «вилучати з обігу» негайно.
І ось одного привітного літнього ранку в неділю на Кузнецький міст прийшли всі одинадцять книжників-бригадмільців. Серед них був молодий технік Іван Волошин.
Іван Волошин і раніше зустрічав тут Фенімора Купріна, не раз бачив, як той міняв «Гроші» на гроші. Сьогодні, побачивши, як швидко промайнули темні окуляри, він непомітно пішов за спекулянтом. Цього разу Людина-невидимка торгувала вже не «Грошима», а романом з дуже дивною назвою. Волошин чув, як Фенімор Купрін, підійшовши до товстого чоловіка в ясно-сірому габардиновому костюмі, конфіденційно повідомив йому:
— «Блиск і злидні куртизанки Нана». Славнозвісний заборонений роман…
Габардиновий громадянин, очевидно, не був новачком у книжкових справах. Він знизав плечима і сказав оперним басом:
— Ви щось плутаєте, любий. «Блиск і злидні куртизанок» — це роман Бальзака. А «Нана» — роман Золя.
— Не хвилюйтесь, громадянине, — з гідністю збіднілого іспанського гранда відповів Фенімор Купрін, — я знаю, що «Нану» написав Еміль Золь, а «Куртизанок» створив Бальзак. Але в цій забороненій книжці обидва романи переплетені разом. А рвати їх мені невигідно.
— Ах, ось воно що! — здивувався товстун. — Та звідки ви взяли, що романи Бальзака і Золя хтось забороняв?
— Це якраз неважливо, громадянине. Там є все, що цікаво мужчині, — не здавався Фенімор Купрін. — Пальчики оближете.
Оперний бас хотів заперечити ще щось, але Фенімора Купріна вже тягли за рукав:
— Скільки?
— Півтори сосни…
— Бери третю половину.
— Хо-хо! Пошукай, погуляй…
Іван Волошин стояв зовсім поряд із спекулянтом. Він уже хотів узяти його за руку і запросити до відділення міліції, як раптом помітив, що з Фенімором Купріним діється щось дивне: забувши про куртизанок і про свого покупця, спекулянт завмер на місці, як мисливський собака, почувши дичину. Він навіть зняв окуляри і спрямував удалину пильний погляд.
Волошин простежив за його поглядом, але нічого особливого не помітив: книжники, що їх відганяли міліціонери, перекочовували з місця на місце, викрикуючи на ходу:
— Міняю «Голову професора Доуеля» на «Вершника без голови»!
— Є «Ідіот», потрібен «Любий друг!»..
— Міняю «Тридцятирічну жінку» на «Ляльку»!
Та що ж усе-таки помітило у безладних рядах мисливців за книжками «орлине око» Фенімора Купріна?
Тут автор змушений на деякий час облишити молодецького бригадмільця Волошина й анекдотичного типа Фенімора Купріна і звернути увагу читача на постать, зовсім не типову для книжкової товкучки…
Талановитий радянський поет, який помер у тридцятих роках і писав виключно прозою, в одній своїй повісті сказав:
«Химерність, помножена на химерність, дає природність. А що може бути природнішим за випадковість?..»
Отака випадковість і привела в ту неділю маленьку і кругленьку, як казковий колобок, стареньку жінку в рудому літньому пальті, Клавдію Антипівну Куликову, на Кузнецький міст, де Іван Волошин полював за Фенімором Купріним.
З кошиком, наповненим французькими книжками Ламартіна, Війона, Верлена та інших подібних авторів, Клавдія Антипівна уже побувала в книжковій крамниці письменників, але гам їй заявили:
— Іноземних книжок не беремо.
І, тільки взявши в руки останню книгу, витягнуту Клавдією Антипівною з її укладистого кошика, товарознавець задумався. Книга була незвичайна: товста і важка, з цупкими, явно не паперовими пожовклими сторінками, вона не мала верхньої оправи і титульної сторінки. Одначе досвідчений товарознавець відразу ж збагнув, що перед ним якась рідкість.
«Пергамент… Мова старогрецька… Гм!.. Треба показати Олексію Ваильовичу…» — подумав він і запросив стареньку в кабінет директора.
Олексій Васильович Симаков помер недавно, в 1956 році, але тридцять років свого трудового життя він оддав книжкам. Це був один з тих букіністів, яких жартома називають «академіками». Навряд чи знайшлася б книга, видана в дореволюційній Росії і в Радянському Союзі, яка не побувала б у руках Олексія Васильовича. Траплялося, що до нього попадали і рідкісні, цінні книги. В такому випадку він завжди пам’ятав один непохитний закон радянських букіністів: місце цінної, рідкісної книги не на прилавку, а в музеї чи в державному книгосховищі. Узявши в руки старогрецьку книгу з пожовклими пергаментними сторінками, Симаков одразу ж пояснив Клавдії Антипівні, що їй слід віднести старовинну книгу в Державну бібліотеку імені Леніна. При цьому він розтлумачив старенькій, як дійти до Ленінської бібліотеки, і навіть дав їй записку до завідуючого рукописним фондом.