Монолог самотнього мужчини

Фото переритого мародерами місця розкопок, інтерв’ю з водієм, записки професора, акт – з цього дійсно можна зліпити цікаву статтю.

— Я можу розраховувати отримати з вашою допомогою копії цих безцінних документів для статті? – невинно питаю у доцента.

І поки він щось бекає–мекає штибу « безумовно, з превеликим задоволенням…», витягаю з портмоне роздруковане ще вдома фото припису, нахабно зняте у Київському архіві:

— Карл–Отто фон Пферденкруп, як нам вдалося встановити, нещодавно помер, і у нього не запитаєш, та якби нам поталанило розшукати його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську… Може, вона ще жива і щось пам’ятає…

Богдан Романович шулікою кинувся на документ:

— Хвилиночку! – прочитав (не німецький текст: там на чистому полі ще у сорок сьомому році був зроблений російський переклад) і заходився накручувати диск старого гедеерівського телефону. З третьої спроби йому вдалося додзвонитись:

— Здрастуйте, вельмишановна Антоніно Карлівно!

Я думав, що він буде розводити свої інтелігентські балачки, але історик несподівано чітко, по–діловому виклав прохання пошукати матеріали на Карла–Отто фон Пферденкрупа та Марію Запшеченьську, виклав необхідну інформацію, подякував і дав відбій.

— Ви до нас надовго? – поцікавився він.

— На превеликий жаль, завтра — літак на Київ, — зробив кисле лице я.

— А де зупинилися? — допитує пан Богдан.

— Та поки що… Ми з аеропорту – одразу до вас.

— От і чудово, — зрадів доцент. – Зупинитеся у мене.

— Якось незручно, — зніяковів я. Німець сидів, мов кілка проковтнувши – він, здається, вже починав розуміти складність завдання, що повстало перед нами.

— Дуже зручно, — запевнив вчений. – Мої всі поїхали до родичів дружини у Карпати. Квартира порожня, ви нікому не заважатимете, і мені веселіше.

Він мешкав неподалік у двокімнатній квартирі на третьому поверсі стандартної п’ятиповерхівки. Ріхарда розчарувало, як скромно живуть наші вчені, та я не давав йому часу на роздуми: ми видзвонили того шофера експедиції, зустрілися з ним та взяли у нього інтерв’ю, мотнулися на таксі на місце розкопок (за дві сотні гривень той вранішній дідусь звозив нас за кількадесят кілометрів за місто), нафотали там свіжі сліди земляних робіт, заїхали у супермаркет, закупивши там усе, що треба. Що саме треба трьом чоловікам, аби повечеряти, ви, думаю, самі знаєте.

А зранку задзвонив телефон; наш сучасний Геродот розмовляв секунд десять і повідомив:

— Хлопці, збирайтеся. Підемо до Антоніни Карлівни: деякі сліди знайшлися.

Кави ми все одно випили, хоч як поспішали.

Антоніна Карлівна виявилася літньою жінкою з тих, про кого напрошується визначення «з колишніх». Я би не здивувався, якби вона носила пенсне, але, виклавши на стіл товстого старовинного зошита, дама вдягла цілком сучасні окуляри у золотистій оправі. Які різні бувають архіваріуси – згадав я нашу київську знайому Тамару Іванівну Голубок. А ця пані на нас з Ріхардом майже не звертала уваги, розмовляючи виключно з поважним доцентом:

— Особи, які вас цікавлять, шановний Богдане Романовичу, фігурують лише в одному документі: перед вами книга реєстрації мешканців готелю «Національ» за тисяча дев’ятсот сорок другий рік: ось , будь ласка, — олівець , скерований тонкими сухими пальцями, торкнувся графи у зошиті, — прибуття, ось – виписка.

— Перепрошую, вони жили в одному номері? – спитав я.

Дама не удостоїла мене навіть поглядом:

— Сучасних журналістів, — з презирством процідила вона, — лише одне цікавить. У ті часи люди, тим паче – шляхетного походження, не могли дозволяти собі по відношенню до дам такі вільності, які б могли їх скомпрометувати! Звісно, у різних!

Я образився і замовк. Дуже мені треба знати якісь пікантні подробиці! Просто їхні різні номери у готелі дещо зменшують і так примарні шанси Ріхарда. Богдан Романович забрав ксерокопію сторінок реєстраційної книги, завбачливо підготовлену дамочкою. Він ще дякував, а я розвернувся та вийшов. Сучасні журналісти їй не подобаються! А ти читала хоч один мій матеріал, мише архівна? І я ще раз згадав Тамару Іванівну Голубок – тепло, майже, як родичку. На неї тепер уся надія. Тут ловити практично нема чого — єдине ми довідалися: дядечко Пферденкруп з якоюсь Марією дійсно був у Криму!

Богдан Романович виконав свою обіцянку і передав нам копії своїх документів; він поривався поїхати проводжати нас, та нащо людині час витрачати, багажу у нас не було, а номер мобільника літнього таксиста на «Жигулях» ми мали. Розпрощалися з доцентом і поїхали.