Погоня за вівцею

— Ти пам’ятаєш той час, коли ми з нею утрьох працювали разом?

— Прекрасно пам’ятаю, — відповів я.

— То був щасливий час, — сказав мій компаньйон.

Я відійшов від кондиціонера і, вмостившись на м’якому блакитному шведському дивані в центрі кімнати, вийняв із настільної сигаретниці для гостей одну штуку «Пел-Мел» з фільтром і прикурив від важкої запальнички.

— Ну то що?

— Мені здається, що ми взялися одночасно до надто багатьох справ…

— Ти маєш на увазі рекламу і бюлетені?

Компаньйон кивнув головою. Мені стало його жаль: я подумав, що він добряче-таки помучився перед тим, як вимовити ці слова. Я взяв зі стола важку запальничку, повернув гвинтик і вкоротив довжину полум’я.

— Я розумію, що ти хочеш сказати, — вів я далі, поклавши запальничку знову на стіл. — Але пригадай, що цю роботу приніс не я і не я закликав взятися до неї. Все це — твоя заслуга, хіба ні?

— Тоді склалася така ситуація, що не можна було відмовитися і, крім того, ми мали багато вільного часу…

— До того ж ця справа виявилася вигідною.

— Правду кажеш — вона принесла нам добрі гроші. Завдяки цьому ми переїхали в просторішу контору, збільшили штат. Я поміняв машину, купив нову квартиру і влаштував двох дітей у дорогий коледж. Я вважаю, що у тридцятирічному віці вже треба чогось у житті досягти.

— Ти справді дещо заробив. І немає чого тобі соромитися.

— А я й не соромлюся! — сказав мій компаньйон, узявши залишену на столі кулькову ручку і кілька разів тицьнувши нею в середину долоні. — Та знаєш, як згадую про минуле, то аж не віриться, що воно було. Тоді по вуха в боргах ми бігали в пошуках замовлення на переклад і розповсюджували оголошення перед станціями.

— Якщо і зараз тобі хочеться їх розповсюджувати, я готовий приєднатися до тебе.

Мій компаньйон підвів голову і глянув на мене.

— Я зовсім не жартую.

— Я теж, — сказав я.

На якийсь час між нами запала мовчанка.

— Багато чого змінилося, — сказав компаньйон. — І темп життя, і спосіб мислення. Найголовніше, що ми самі навіть не знаємо, скільки грошей насправді заробили. Приходить податковий обліковець і виписує якісь незрозумілі папірці — від нього лише чути про відрахування, чи про амортизацію або податкові заходи…

— Всюди так робиться!

— Та я розумію. Розумію і те, що без цього не обійтися. А все-таки раніше було веселіше…

— Збігають роки — і виростають тіні в’язничних мурів навколо нас, — промимрив я слова старого вірша.

— Що це таке?

— Так собі, дрібниця, — відповів я. — Ну, то що ти хочеш сказати?

— А те, що тепер повсюди експлуатація запанувала. Принаймні так мені здається.

— Експлуатація? — і я здивовано підвів голову. Нас розділяла відстань у два метри і внаслідок різної величини наших стільців його голова вивищувалася над моєю сантиметрів на двадцять. На стіні за ним висіла літографія. Нова, незнайома мені картина із зображенням крилатої риби. Здавалося, що ця риба не дуже задоволена своїми крильми. Мабуть, не знала, як ними користуватися. — Експлуатація? — перепитав я сам себе.