Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
— Привид? — племінник підійшов, взяв у діда фотографію. Подивився і похитав головою:
— Ай-яй-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.
— Мда-а,— розгублено розвів руками дід Салимон.— Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності...
— Хіба я знаю...— знизав плечима племінник.— Треба щось придумати. Якось викручуватись.
— А що, як...— задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Потім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Ок-санко, давай плечики.
— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.
— Що це ви...— почала вона.
Але племінник перебив її:
— Цить! Давай сюди! — І, змовницьки приставивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?
Іи тільки тут я збагнув, що вони сміються.
Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав її, розмахував рукавами... А я... Ах ти ж...
Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:
— Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи...— Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисто, на повні груди: — Га-га-га-га-га!
І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, у нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п'яного каліку. І дружина племінника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалістю.
Вони жаліли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така кон-фузія, як каже дід Салимон.
Та, люди добрі!
Та, їй же Богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному ґрунті.
І я сміюсь, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.
— Ну, то розкажи, як же ж ви це встроїли? — пе-ресміявшися, нарешті спитав дід Салимон.
— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.
— Ну!
— Та! — не піддававсь я.
— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Пав-луші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав: — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
— Ну що! І тебе просити треба? — скривився дід.
— А я тут ні при чому,— хмикнув Павлуша.
— Як?! — здивувався дід Салимон.— Хіба ви не вдвох?
— Нє-а!..— сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся і пішов геть.
— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.
— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.
— Е-е... Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Не-зручня-ак! — протягнув дід Салимон.
Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть.
Тільки у протилежний від Павлуші бік. Просто через кладовище, туди, у поле, де тільки вітер, далі від людей.
Ну, тепер усе! Кінець!
Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало у спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.
Все!
Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене більше друга.
Все!
*€ірнЯлЛл, — "^ороидллл,.
Со./и|0іт1Л,. «<ЬосЛзЖЬО|0ІсА»
Минуло кілька днів.
Усього три слова, три невеликих словечка — «Минуло кілька днів...» Написав — і не видно їх. Ніби й не було нічого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, ті кілька днів! І довго, і нудно, і сумно, й тужливо — наче в тюрмі, в одиночній камері.
Як на зло, погода знову зіпсувалася.
Дощ періщив з ранку до ночі. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш біля вікна, вшнипишся у калюжі-хлюпалюжі надворі і тільки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринві вода. І так тобі кепсько, так тобі зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцільні сльози твої.
До чого дійшло — підручники торішні перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає: