Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
Пані Мішо підвелась з уже зміненим виразом обличчя.
— Дитино моя, — по-батьківськи сказав Еміль Блонде, — хотів би я знати, що може так похмурити ваше чоло, коли в цьому павільйоні ми влаштувалися мало не з такими ж вигодами, як граф д'Артуа у Тюїльрі? У вас тут наче солов'їне гніздо в кущах! Хіба в нас чоловік не перший сміливець в усій молодій гвардії, красень, що любить нас до нестями? Коли б я тільки знав, якими вигодами обставить вас тут Монкорне, я б кинув своє ремесло писаки, щоб піти на місце начальника охорони!
— Це не місце для людини з вашим талантом, добродію, — відповіла Олімпія, усміхаючись Блонде, як старому знайомому.
— Але що ж з тобою, люба крихітко? — запитала графиня.
— Мені страшно, пані…
— Страшно! Чого ж? — жваво спитала графиня, якій ці слова нагадали Муша й Фуршона.
— Страшно вовків? — сказав Еміль, подаючи пані Мішо знак, якого вона не зрозуміла.
— Ні, добродію, селян. Я народилася в Перші, де, звичайно, є погані люди, але я не думаю, щоб їх там було стільки і таких поганих, як у тутешньому краї. Я наче не втручаюся в справи Мішо; але він так не довіряє селянам, що носить при собі зброю навіть удень, якщо проходить лісом. Він велить своїм об'їзникам завжди бути насторожі. Тут іноді блукають люди, що не обіцяють нічого доброго. Якось цими днями я вздовж огорожі пройшла до джерела піщаного струмка, що витікає з лісу, кроків за п'ятсот звідси, тече в парк крізь залізні грати і має назву «Срібного струмка» через срібні блискітки, начебто розсипані по його дну з розпорядження Буре… Ви знаєте, пані? Ну, так-от, я чула двох жінок, що полоскали білизну в тому місці, де струмок перерізує коншську алею; вони не знали про мою присутність. Звідти видно наш павільйон; ці дві старі показували на нього: «І силу ж грошей витратили, — сказала одна, — на цього молодчика, що змінив добряка Курткюїса!». «А як же не платити людині, що взялася мучити бідний народ?» — відповіла друга. «Недовго йому мучити, — заперечила перша, — цьому треба покласти край. Хоч що там кажуть, а запасатися дровами нам дозволено. Небіжчиця егська пані дозволяла нам збирати хмиз. Це вже йде тридцять років; так уже заведено». «Подивимося, як піде діло цієї зими, — сказала друга. — Чоловік мій заприсягся всіма святими, що жандармерія з усього світу не зможе перешкодити нам ходити в ліс, і що сам він теж піде, і що тим гірше!» — «Ще б пак! Вмирати нам, чи що, з холоду або не пекти хліба? — запитала перша. — У них в усьому достаток! З молоденькою жіночкою падлюки Мішо, звичайно, поняньчаться!..». Ну, а потім, пані, вони наговорили усяких страхіть про мене, про вас, про пана графа… і під кінець вони сказали, що спочатку спалять ферми, а потім замок…
— Ет, — вигукнув Еміль, — балаканина прачок! Генерала обкрадали, а більше не будуть. Ці люди озлились, от і все! Повірте, що уряд завжди сильніший, навіть у Бургундії. У разі заколотів пришлють, як треба буде, цілий кавалерійський полк.
Кюре за спиною графині зробив знак пані Мішо, щоб вона перестала висловлювати свої побоювання, безперечно, породжені передбаченням, яке дає справжня любов. Виключно зайнята однією істотою душа, зрештою, починає обіймати духовний світ, що оточує цю істоту, і бачить у ньому елементи майбутнього. Під час кохання жінка повна передчуттів, які пізніше осяюють її материнство. Звідси походять певні меланхолічні настрої, певні нез'ясовані думи, незрозумілі чоловікам, яких повсякденні життєві турботи й безперервна діяльність відвертають від подібної зосередженості почуттів. Усяке справжнє кохання пов'язане у жінки з ясновидінням, то більш, то менш проникливим, залежно від її характеру.
— Ну, дитино моя, покажи свій павільйон панові Емілю, — сказала графиня, так глибоко задумавшись, що навіть позабула про Пешіну, заради якої вона власне й прийшла.
Внутрішнє оздоблення реставрованого павільйону цілком відповідало його розкішній зовнішності. Відновлюючи початкове розміщення будинку, архітектор, що приїжджав з робітниками з Парижа (кривда, якої жителі Віль-о-Фе ніколи не могли пробачити егському поміщикові), зробив у нижньому поверсі чотири кімнати. По-перше, — передпокій, в глибині якого були старовинні гвинтові дерев'яні сходи з поруччям, а позаду — кухня; далі, обабіч від передпокою, — їдальня і вітальня з гербами на стелі з різьбленого, зовсім почорнілого дуба. Цей митець, підшуканий пані де-Монкорне для реставрації Егів, подбав привести меблі в цій вітальні у цілковиту відповідність до старовинних прикрас кімнати.
В ті часи мода ще не надавала перебільшеної цінності уламкам минулих століть. Крісла різьбленого горіха, стільці з високими спинками, оббиті килимом, консолі, годинник, вишивки по канві, столи й люстри, навалені на складах оссерських і віль-о-фейських перекупників, коштували вдвоє дешевше, ніж ринкові меблі із Сент-Антуанського передмістя. Отож, архітектор купив з два-три вози вміло підібраної старовини, що разом з деякими речами, які виявилися непотрібними в замку, створило з вітальні павільйону Авонської брами свого роду художній витвір. Щодо їдальні, він її пофарбував під дерево і затяг так званими шотландськими шпалерами, а пані Мішо повісила на вікна білі перкалеві завіски з зеленою каймою, поставила стільці червоного дерева з зеленою ж суконною оббивкою, два величезні буфети і стіл червоного дерева. Цю кімнату, завішану гравюрами із сценами з військового життя, опалював кахльовий камін, обабіч якого виднілися мисливські рушниці. Уся ця така дешева розкіш вважалася в долині останнім словом азіатської пишноти. Дивна річ! — вона збуджувала заздрість Гобертена, який, не відмовляючись від своєї обіцянки обернути Еги на руїну, відтоді in petto вирішив зберегти для себе цей блискучий павільйон.