«Ілюстрована Історія України»

94. Перед розривом

Мазепа росписував перед московським правительством невдоволеннє народне, що підіймаєть ся на нього від сих „легкомисних і непостоянних людей" за його вірну службу московському правительству. Він хотів тим, очевидно, розігріти вдячність московську за такі прикрости, що спадають на нього за сю вірну службу, але не була се дуже мудра політика, бо всі попередні досвіди показували, що звичайно всі вірні служби забували ся, коли против гетьмана прокидав ся рух на самій Україні і московському правительству не рука була підтримувати його. Та мабуть Мазепа дуже сумно не ливив ся на українські обставини й сподівав ся, що за московською підмогою й своїми компанійцями він потрапить далї тримати ся безпечно, не дбаючи про настрій народній. Тим часом його вірні служби московському правительству дійсно стягали на козацтво і весь нарід український де далї все більші тягарі, і через те у людей не тільки „відпадало серце до великого государя", як говорили сучасники, себ то пропадала охота до московської опіки, — але й на гетьмана як на вірного слугу Москалів підіймало ся все більше гніву і жалю народнього—як то ми вже з попереднїх відзивів бачили.

Нове правительство московське, царя Петра, відновило війну з Туреччиною і Кримом в 1695 році і чотири роки раз-у-раз козацьке військо мусіло ходити походами куди посилав цар—то на турецькі городи, то на Татар, а крім того сильно терпіла Україна ще й від татарських нападів через сю війну. Та се ще було нічого, як виявило ся потім. Гірше йшло далі. Скінчивши війну з Турками, цар Петро пристав до війни Польщі з Шведами, щоб при сій оказії відкрити Московщині дорогу до Балтийського моря. І знов почавши від 1700 р. козацьке військо мусїло ходити рік за ріком, своїм коштом, не маючи иїякої заплати, в далекі походи на північ, де богато козаків пропадало зовсім від непривичного повітря, від тяжкої служби, а котрі й вертали ся—то піші й голі, а до того приймали всяку зневагу від московського начальства, що ними там роспоряджалось-било, лаяло, калічило, робило що хотїло. Крім війни раз-у-раз уживано їх на ріжні тяжкі роботи, на будованнє кріпостей; 1706—7 роки сила народу мусїла працювати коло будови нової кріпости в Київі, на Печерську, бо цар Петро бояв ся шведського походу на Україну. Козаки мусіли робити зимою і лїтозд, під доглядом московських приставників, що поводили ся з ними грубо і немилосердно. До того ще раз-у-раз швендяли через Україну московські полки й команди і чинили всякі кривди, забирали всякий припас, поводили ся грубо не тільки з простим народом, але і з старшиною. З усіх боків підіймали ся „плач, стогін і лемент" козацтва. народу, і навіть найбільш покірливі перед московським панованнєм люде починали нарікати, що так далі бути не можна.