Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Вимкни чайника, – сказав він, – мені й справді ніколи.
9
Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з його обіймів.
– Це він ревнує, – сказала задоволено. – Правда, розумний песик?
– А чи не виставила б ти його за двері? – спитав Юрко.
– В таку негоду? – обурено перепитала Свєта. – Хіба ми не можемо просто собі побалакати? Окрім того, й настрій в мене сьогодні...
– Теж через негоду?
– Е, багато розказувать... Хочеш подивитися, що я зв’язала останнім часом?
Йому було глибоко байдуже, що вона зв’язала, але хитнув головою. Песик знову влігся на підстилку. Свєта принесла в’язання і щось там почала оповідати – це мав бути светр йому в подарунок. Робота велика, але для неї це – радість, адже старається для нього...
– Слухай, – перебив він її, – ти сьогодні плакала?
– З чого взяв?
– Ну, якась трохи не така.. Щось сталося?
– Е, це все наші вічні суперечки з мамою.
– Таке, що сказати мені не можеш?
– Можу, але не хочеться. Ну, чого про це завів?
– Розкажи.
Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.
– Через тебе ці суперечки й були, – сказала смутно. – Але я не хочу про те говорити...
– Коли через мене, то сказати мусиш.
Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.
– Щось має проти мене? – спитав. Дівчина крутнула головою.
Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.
– То я слухаю, – сказав.
– Не примушуй мене це говорити, – прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.
– Але коли стосується мене, мушу знати.
Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.
– В мене мало часу, Свєт, – сказав він. – І досі ми, здається, були щирі поміж себе.
Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.
– По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.
Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.
– То що сталося?
Дівчина заплакала навзрид.
– Не хочу тобі цього казати... Не примушуй мене...
– Кажи швидше. А то прийде твоя мати – ніякої копченої мойви в магазині нема.
– Не прийде, – мовила Свєта. – Навмисне нас залишила...
– Дивно, – всміхнувся Юрко. – А я вважав, що мудро спровадив її.
– Вона каже...
– Що ж вона каже?
– Тяжко мені це повторювати.
Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.
– Не тягни!
– Вона каже... Ну, що я довго чекала тебе... Що навіть на танці не ходила..
– І даремно, – мовив він. – Я від тебе цього не вимагав... Ну, і не ходила, так що?
– Вона каже... Що вже півроку минуло... А ти...
– А я?
– Це не мої слова, – зирнула нарешті на нього. – Я тобі цього зроду-віку не сказала б...
– Звісно, – мовив Юрко. – Переказуєш слова материні. То що вона каже?
– Каже... Ну, що ходиш, ходиш... Не можу я... Язик не повертається... Даремно ти завів цю балачку.
– Що не женюся на тобі? – спитав навпрямки.
Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.
– По-моєму, я тобі все роз’яснив, – мовив він, виструнчуючись на стільці. – Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?
– А я хіба не знаю? Але вона каже, що в нас... є кімната...
– Оця? З твоєю матір’ю і псом, який не дозволяє мені тебе обійняти? Тут же ніде зайвого ліжка поставити...
– Вона каже... ні, не можу я...
– Ми з тобою ще молоді, – мовив він. – Надто молоді...
– І я це мамі казала... Хіба не знаю?
– Мені обіцяють ліпшу роботу... Окрім того, я вже казав: улітку хочу вступати до інституту. На вечірній.
– Все це я знаю. Але вона каже... коли б серйозно до мене ставився...
– А я несерйозно до тебе ставлюся?
– Та Бог з тобою, Юрчику... Хіба ж це мої слова?.. Просто відбулася між нами така розмова... А буде так, як вирішиш.
Він замовк. Прибрав руку, й песик у кутку перестав гарчати. Дивився у вікно й бачив краплі, які тремтіли під вітром. Смуток відчув, тихий і покірливий, – чи добре вчинив, що примусив її повести цю розмову? Чи не ліпше було б їм і справді просто й по-приятельському погомоніти, адже перед дорогою він? Ще буде в них час вирішити свої проблеми, багато доброго й спокійного часу!