Роман юрби

– Він курить “Казбек”. В нашому магазині “Казбеку” нема.

– А чого тебе просив? – тоном прокурора спитала мати. – Не було в кого попросити?

– Ми на дорозі перестрілися. Коли на роботу йшов...

– Не брешеш? – спитала, пильно на нього дивлячись.

– Чого мені брехати?

– А того, що він міг би сам по ті цигарки піти: це швидше було б.

– Казав, що погано себе почуває.

– А чого до нього в хату заходив?

– Гроші взяти.

Мати, здається, повірила. Ще мала сумніви, але він цього разу викрутився. Справа з боргом ускладнювалася. Вже не зможе сказати, що зарплатню в нього вкрали в тролейбусі: надто підозріло було б. Умивався після сну й гарячково міркував. Більше десятки із зарплатні не викрутить, мати звикла рахувати кожну копійку. Доведеться позичати. Може, у Стаха, а може, у Віри Миколаївни: ця історія не повинна випливати. Розрахується із тим шахраєм, як назвала його мати, і справді обходитиме його десятою дорогою. Тобто йтиме у місто так, щоб не минати п’ятого номера, слава Богу, виходів у місто було аж три. Коли б признався матері, вона гроші покрити борг дала б. Але потому їла б його поїдом ті гроші йому б горлянкою вилізли.

– Поїзд коли? – спитала мати.

– О дев’ятій, – сказав утираючись. – Але треба прийти години за дві, щоб квитка взяти – прохідний.

– А не міг не їхати?

– У мене й документи виписано. І гроші на відрядження одержав.

– Скільки?

– По два п’ятдесят на день, за дорогу й на готель по карбованцю.

– Цього тобі вистачить. Чарки не пий і в компанії не ув’язуйся.

– Які там компанії, коли нікого не знатиму.

– Такі бувають аферисти!.. Побачить, що ти молоде, дурне, то й вициганить грошики.

Він розсміявся.

– А ти кудись із Житомира виїжджала?

– Бо нема чого, – відказала. – Мені добре і вдома.

Тоді він почав розказувати їй, для чого потрібне йому це відрядження. Коли його щасливо відбуде, адже їде від заводу штовхачем, то його, напевне, переведуть у лаборанти, а коли вступить до інституту... Оповідав те, що повідомила сьогодні Віра Миколаївна й бачив, як розпогоджується материне лице. Вона вже бряжчала тарілками, виймала виделку й нарізала хліб. Страва була тепла, бо стояла весь час на гарячій плиті.

– Маєш шануватися, – сказала зрештою. – Так же мені хочеться, щоб життя у тебе склалося ліпше, як у Віктора.

– А чим у Віктора воно склалося погано?

– А тим, що жениться на кугутці, яка ламаного гроша за душею не має. Ходив до Свєтки?

– Заходив.

– Плетуть вони на тебе із тою старою пащекухою сіточку. Ой плетуть!..

– Свєта мене чекала два роки.

– Подумаєш, – зневажливо обізвалася мати. – Чекала, бо ніхто інший не підвернувся.

Він поклав виделку.

– Хочеш зіпсувати мені апетит?

– Не хочу, щоб ти їхав, – зітхнула скрушно мати. – Серце в мене не на місці, коли подумаю про цю поїздку.

Він повернувся до неї й побачив її печальне лице. Не розумів того смутку, але і йому невідь-чого шкребнуло по душі.