Роман юрби

Знав, що це значить, і мав би зрадіти – випадала нагода піти з учнів і стати повноцінним лаборантом.

– Тобі на цій роботі буде сподобніше вчитися, – сказала начальниця, адже про його плани відала.

Вони вийшли з лабораторії. Знову заморосило, тож ледве не побігли по заболоченому заводському дворі до адміністративного корпуса.

– Ця погода мене душить, – сказала начальниця і змушена була зупинитися, коли вони вскочили в приміщення.

Зирнув на неї: добре старе обличчя, бліде, з темними колами під очима – жінка стояла, розтуливши рота і з присвистом дихала. Він ніяково тупцював поруч, позираючи в розчинені двері – повітря й небо були сірі, а через двір з гуркотом їхав трактор, немилосердно чавлячи калюжі й розкидаючи чорне, масне багно.

– Вступиш до інституту, – сказала начальниця, все ще дихавично вбираючи в себе повітря, – то й мене заміниш.

– Що ви таке сумне говорите? – спробував усміхнутись Юрко.

– А те, що є. Тому й у відрядження тебе посилаємо, хоч і замолодий ти ще. Звикай помаленьку...

– Мені з вами працювати добре, – сказав він, бо хотів хоч якось поспівчувати цій змореній і хворій жінці.

– Ходімо, – сказала вона, і вони подалися під сірі бетонні, заболочені сходи.

На другому поверсі був довгий коридор з безліччю дверей, вифарбуваних у брунатне, і йому на мить здалося, що це той самий поїзд, про який весь час сьогодні думає. В одному з купе – бухгалтерія, в другому – інженер, в третьому – завкадрами, в четвертому – директор, у п’ятому – плановий відділ. Під ногами легенько похитується підлога, тахкотять об стальні рейки колеса – тах-тах, тах-тах, – а за вікном сірі краєвиди з навкісними смугами дощів, що клюють голі дерева, і покриті калюжами поля. Одне поле зеленіє, друге чорніє, а хати в глибині весни позагортались у сірі хустки присмерку.

– Ми з Вірою Миколаївною віримо, – сказав директор, – що ти впораєшся із завданням. Заводу це потрібно як повітря. Будь настирливий і не злізай їм із шиї...

Слухав усе, що промовляв директоровий голос, уважно: хотів запам’ятати. Розумів, що ця поїздка для нього багато значить, що це, зрештою, справа Віри Миколаївни, яка відчуває до нього довіру і хоче мати собі в лабораторії заміну. Дивився директорові в рота і таки не пропустив ані слова.

“Ну от, – думав він, перестрибуючи калюжі заводського двору й добираючись до прохідної, – справи мої не такі вже й погані”. Брат приведе жінку до них і поселиться у меншій кімнатці, він же сам житиме якийсь час з батьками, одружуватися зараз передчасно, хоч Свєта про це вже кілька разів натякала. Але в неї з матір’ю й справді надто мацюпа кімнатка (“Собача буда”, – визначила його мати) і йти туди третім таки не варто, а наймати кімнату з його зарплатнею поки що годі – мати тут має цілковиту рацію. З тим дурисвітом, Ромкою, він розрахується найближчим часом – це добре, що той на нього натискає, принаймні буде спонука швидше звалити цей тягар із пліч. Потому обходитиме його десятою дорогою, як обходять інші хлопці околиці. Можна було б ті гроші позичити, хоч би й у Стаха, той заробляє добре й хвалився книжкою в ощадкасі, але для цього треба було б Стахові все розказати й вислухати, який він, Стах, розумний, а який Юрко дурний. Цього ж йому хотілося найменше, ліпше вже витерпіти зойки й стогони матері – хай обсипле прокльонами всіх злодіїв та дурисвітів.