Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Знову посипався дощ, наче пересіювався крізь дрібне сито. Вулицею повзла інвалідська машина, перевалюючись із калюжі в калюжу. Юрко знав і того інваліда, що сидів у машині: з червоним обличчям і без обох ніг. Він, той інвалід, любив чарку, а випивши, чудно хитався на протезах і плакав. Отак ішов по вулиці не бачачи світу, і сльози струмками стікали по його червоному обличчі. Юркові здалося, що він чує той плач і зараз: плач інваліда та його машини, яка невпевнено похитується між калюж... Але він помилився: машина наблизилась, а обличчя в інваліда було спокійне. Тліла між уст його цигарка, а вуста ніби й усміхались.
Юрко відчинив знайому хвіртку, до нього вискочив із буди собака, але впізнав і замахав хвостом, чекаючи, як завжди, подачки. Юрко витяг з кишені кілька круглячків печива, собака почав пожадно вихоплювати їх із наставленої долоні.
Відчинила Свєта. Як завжди, тихо зойкнула, ніби не сподівалася на його прихід, і на щоках у неї зацвіли рум’янці.
– Я така рада, що ти прийшов, – шепнула вона. – Заходь, будь ласка.
Вони опинилися в темряві сіней, і Юрко притяг дівчину до себе, чмокнувши десь біля вуха.
– Ша, – засміялася тихенько Свєта. – Мати вдома...
Мати й справді була вдома. Розцвіла назустріч Юрку круглим і повним обличчям, а він незграбно скидав із себе плаща.
– Зовсім промок, – турботливо сказала Свєта, забираючи в нього мокру одежу. – Зараз вип’єш гарячого чаю.
– Я на хвилинку, – мовив він, струшуючи з капелюха краплі.
– Погода не позаздриш, – сказала добродушно Сіроводиха. – Ти що, сьогодні не на роботі?
Сів на поставленого йому стільця й почав оповідати про відрядження, про те, що їхати сьогодні, і в нього ще безліч клопоту, бо треба зібратись і ще дещо вдома зробити на материне прохання – оце “дещо” він, звичайно, вигадав.
– Я теж оце збиралася в магазин. Не бачив, відчинено?
– Ясна річ, відчинено, – сказала Свєта і метнулася в коридорець, де в них стояла газова плита з балоном.
– Щось привезли, – звістив Юрко. – Машина стояла і люди зібрались...
– А не помітив що? – зацікавлено спитала стара.
– По-моєму, копчену рибу, – збрехав він, бо знав: копчену рибу Сіроводиха любила.
– Ставриду? – перепитала вона, бо все-таки не хотіла йти на дощ.
– Здається, мойву.
– Доведеться піти, – мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. – Ви тут погомоніть...
– Ти це куди? – вскочила з сінець Свєта
– Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.
– Не знаю я, що там привезли, – засміявся Юрко. – Це мені тільки так здалося.
– Все одно, подивитися тра..
Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.
– Хочеться тобі в дощ іти? – сказала для годиться Свєта.
– Все одно, засиділась у хаті, – відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.
– Ви тут погомоніть, – сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.
Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала