Хроніка заводного птаха

Я кивнув.

— Та я вже давно про це думаю. Але все так ускладнилось і переплелося, що ніяк не можу розплутати, відділити одне від одного. Що робити — не знаю.

Дядько всміхнувся.

— Для цього треба знати один секрет. Більшість людей, які його не знають, приймають неправильне рішення. І коли зазнають невдачі, скаржаться або звалюють вину на інших. Я стільки таких випадків бачив, що аж огидно. Чесно кажучи, дивитися на таке надзвичайно неприємно. Може, це звучатиме надто пишномовно, але я скажу: секрет полягає в тому, щоб не починати з найголовнішого. Іншими словами, якщо встановлюєш порядок своїх дій від А до Я, то починай десь з кінця — коло Я. Ти кажеш: усе ускладнилось і переплелося так, що ти ніяк не можеш його розплутати. А це часом не тому, що ти намагаєшся вирішити свої проблеми від самого верху? Якщо ти надумав зробити щось важливе — починай з якої-небудь дрібниці. Дрібниці, яку кожен бачить і розуміє. І з цією дрібницею довго пововтузься.

Я, звичайно, не великий бізнесмен. Маю на Ґіндзі якихось чотири-п’ять крамниць. Як порівняти з багатіями — злидень, якому нема чим похвалитися. Та якщо говорити тільки про успіх чи невдачу, то можна сказати, що я ні разу не зазнав краху. Бо я на практиці користуюся згаданим секретом. Інші намагаються будь-що вирватись якнайшвидше вперед. А я так не роблю. Найбільше часу я витрачаю на дрібниці. Бо розумію: чим більше на них витрачатиму, тим легше потім справа піде.

Дядько ще раз ковтнув віскі.

— Скажімо, ти збираєшся відкрити десь ресторан чи бар — байдуже. Уяви собі, що тобі така ідея прийшла в голову. Треба вибрати місце з кількох можливих варіантів. А доведеться зупинитись на одному. Що ти робитимеш?

Я трохи задумався.

— Ну, треба спочатку все прорахувати для кожного варіанта. Скільки платити за приміщення, який кредит узяти, скільки щомісяця виплачувати за кредит, скільки місць потрібно для клієнтів, яка їхня відвідуваність, який дохід з кожного клієнта, скільки платити працівникам, які витрати, які прибутки… Приблизно так, гадаю.

— Більшість зазнає невдачі, бо саме так робить, — сміючись, промовив дядько. — Та от послухай, як я роблю. Якщо знаходжу підходяще місце, стою там щодня години три-чотири й спостерігаю, які люди ходять цією вулицею, які в них обличчя. Не треба ні про що думати, нічого рахувати. Досить дивитись, які люди ходять і що написано на їхніх обличчях — от і все. За цей час повз мене пройде тисячі три людських облич. Іноді доводиться стояти набагато довше. Але тоді раптом стає ясно — наче туман розсіюється. Стає зрозуміло, що це за місце і що там люди потребують. Якщо їхні потреби одні, а мої — інші, я ставлю на цьому крапку. Якщо ж між їхніми та моїми потребами вдається знайти точку дотику або компроміс — значить, я спіймав успіх за хвіст. Далі треба його міцно тримати й не відпускати. Та щоб його спіймати, доводиться стояти там, як дурню, і в дощ, і в сніг, вдивляючись у людські обличчя. А прорахувати все можна пізніше. Я загалом реаліст. Вірю лише тому, що бачу власними очима. Міркування, самореклама, підрахунки, ізми та всякі теорії — це головне для людей, які навіть очима нічого не здатні розгледіти. Чому — сам не знаю. Адже кожен мав би це вміти, якби спробував.