Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— Виходить, що річ не тільки в легкій руці?
— Звісно, й вона до цього причетна, — сказав дядько, усміхаючись. — Та не лише вона. Я вважаю, що тобі треба почати з найпростішого. Наприклад, стати десь на розі вулиці й щодня пильно вдивлятися в людські обличчя. І нічого поспішно не вирішувати. Мабуть, це важко, але іноді треба зупинитись і витратити на це час.
— Ви хочете сказати, що мені варто ще залишитися тут?
— Та ні, я не сказав, що ти повинен їхати або залишитися. Якщо хочеш їхати в Грецію — їдь. Хочеш залишитися тут — залишайся. Тобі вирішувати, що робити. Тільки от що я тобі скажу. Я довго думав, що ти правильно вчинив, коли одружився з Куміко. Вважав, що й їй це на користь. Та ніяк не можу збагнути однієї речі: чому раптом у вас усе пішло шкереберть? А ти розумієш?
— Ні.
— А якщо так, то поки все не з’ясується, тобі краще навчитись дивитися на світ своїми очима. Не бійся витратити на це час. Коли не жалієш на щось часу — це в певному розумінні витончена помста.
— Помста? — трохи здивувався я. — Яку помсту ви маєте на увазі? Кому?
— Невдовзі зрозумієш, — промовив дядько з усміхом.
Ми просиділи вдвох на веранді за пляшкою десь з годину. Потім дядько встав і, сказавши, що засидівся, пішов. Залишившись наодинці, я прихилився до стовпа й, неуважно поглядаючи на сад і місяць, ще довго вдихав атмосферу реальності, яку приніс дядько. Завдяки цьому я вперше за багато днів зміг полегшено зітхнути.
Однак через кілька годин така атмосфера почала розсіюватись, і все навколо мене огорнув легкий серпанок смутку. Врешті-решт я залишився в цьому світі, а дядько — в тому.
Дядько сказав, що передусім треба думати про найпростіші речі, але ж я не міг відрізнити просту річ від складної. А тому наступного ранку, коли минула година пік, я вийшов з дому й на електричці вирушив до Сіндзюку. Вирішив і справді там стати й пильно розглядати людські обличчя. Яка з того користь — я не знав. Але подумав, що краще щось робити, ніж нічого. Якщо до одуріння розглядати людські обличчя — це одна з простих речей, то варто спробувати. Принаймні шкоди від цього не буде. Якщо ж усе піде на лад, то, можливо, щось мені підкаже, що таке «проста річ».
Першого дня я дві години сидів на бордюрі квіткової клумби перед станцією Сіндзюку й придивлявся до облич людей, що проходили мимо. Однак перехожих було так багато і йшли вони так швидко, що мені не вдавалося розгледіти кого-небудь як слід. Крім того, поки я там сидів, підійшов якийсь бродяга й причепився з розмовами. Кілька разів проходив мимо поліцай, пильно приглядаючись до мене. Через це я покинув пристанційну площу й вирішив пошукати зручнішого місця для спокійного спостереження за перехожими.
Пройшовши тунелем під залізничною колією до західного виходу станції, я трохи поблукав і помітив невелику площу перед висотною будівлею. Там виявилася пристойна лавка, з якої я міг досхочу надивитися на людей, що проходили повз мене. Перехожих тут було набагато менше, ніж перед станцією, і не траплялися волоцюги з пляшечкою віскі, що стирчала з кишені. Я просидів там цілий день, пообідав пампушками в кав’ярні «Данкін Донатс» і повернувся додому ще перед тим, як почався вечірній наплив пасажирів.
Спочатку мені впадали в очі люди з рідким волоссям. Очевидно, дався взнаки досвід дослідження, проведеного разом з Мей Касахарою на замовлення фірми, що виготовляла перуки. Очі мимоволі вистежували голомозих і класифікували їх за категоріями А, Б, В. Через це я навіть подумав, що було б добре зателефонувати Мей і ще раз взятися разом до знайомої спільної роботи.
Однак минуло кілька днів, і я навчився дивитись на людей, ні про що не думаючи. Більшість перехожих були службовцями, що заходили й виходили із цього хмарочоса, — чоловіки в білих сорочках і краватках, з портфелями в руках, жінки здебільшого на високих каблуках. Інші люди заходили в ресторани й крамниці, що містилися в будівлі. На оглядовий майданчик на верхньому поверсі піднімалися сім’ї з дітьми. Проходили мимо також люди, які йшли хтозна-звідки й хтозна-куди. Та загалом вони не дуже квапилися. А я просто, без жодної мети, дивився на них, і якщо іноді якась людина чомусь привертала мою увагу, я зосереджувався на її обличчі й супроводжував поглядом.