Хроніка заводного птаха

Дядько сказав, що передусім треба думати про найпростіші речі, але ж я не міг відрізнити просту річ від складної. А тому наступного ранку, коли минула година пік, я вийшов з дому й на електричці вирушив до Сіндзюку. Вирішив і справді там стати й пильно розглядати людські обличчя. Яка з того користь — я не знав. Але подумав, що краще щось робити, ніж нічого. Якщо до одуріння розглядати людські обличчя — це одна з простих речей, то варто спробувати. Принаймні шкоди від цього не буде. Якщо ж усе піде на лад, то, можливо, щось мені підкаже, що таке «проста річ».

Першого дня я дві години сидів на бордюрі квіткової клумби перед станцією Сіндзюку й придивлявся до облич людей, що проходили мимо. Однак перехожих було так багато і йшли вони так швидко, що мені не вдавалося розгледіти кого-небудь як слід. Крім того, поки я там сидів, підійшов якийсь бродяга й причепився з розмовами. Кілька разів проходив мимо поліцай, пильно приглядаючись до мене. Через це я покинув пристанційну площу й вирішив пошукати зручнішого місця для спокійного спостереження за перехожими.

Пройшовши тунелем під залізничною колією до західного виходу станції, я трохи поблукав і помітив невелику площу перед висотною будівлею. Там виявилася пристойна лавка, з якої я міг досхочу надивитися на людей, що проходили повз мене. Перехожих тут було набагато менше, ніж перед станцією, і не траплялися волоцюги з пляшечкою віскі, що стирчала з кишені. Я просидів там цілий день, пообідав пампушками в кав’ярні «Данкін Донатс» і повернувся додому ще перед тим, як почався вечірній наплив пасажирів.

Спочатку мені впадали в очі люди з рідким волоссям. Очевидно, дався взнаки досвід дослідження, проведеного разом з Мей Касахарою на замовлення фірми, що виготовляла перуки. Очі мимоволі вистежували голомозих і класифікували їх за категоріями А, Б, В. Через це я навіть подумав, що було б добре зателефонувати Мей і ще раз взятися разом до знайомої спільної роботи.

Однак минуло кілька днів, і я навчився дивитись на людей, ні про що не думаючи. Більшість перехожих були службовцями, що заходили й виходили із цього хмарочоса, — чоловіки в білих сорочках і краватках, з портфелями в руках, жінки здебільшого на високих каблуках. Інші люди заходили в ресторани й крамниці, що містилися в будівлі. На оглядовий майданчик на верхньому поверсі піднімалися сім’ї з дітьми. Проходили мимо також люди, які йшли хтозна-звідки й хтозна-куди. Та загалом вони не дуже квапилися. А я просто, без жодної мети, дивився на них, і якщо іноді якась людина чомусь привертала мою увагу, я зосереджувався на її обличчі й супроводжував поглядом.