Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Трохи постоявши, я подивився на годинник. Його стрілки показували 18:20. Зіпершись на огорожу з дротяної сітки навколо пустиря навпроти, я взявся оглядати будинок. Звичайний двоповерховий, яких чимало. Про це свідчив вхід і розташування кімнат. У студентські роки я також якийсь час проживав у подібному. Окрема кімната в ньому з коробкою для взуття в передній, спільний туалет і маленька кухня — типове житло для студентів або службовців-одинаків. Та відчувалося, що тут ніхто не мешкає. З нього не долітали жодні звуки, не було видно жодних рухів. Табличка з прізвищами мешканців на дверях, оздоблених пластиком, видно, давно відірвалася, а на її місці залишилася продовгувата біла смуга. Хоча надворі все ще панувала післяобідня спека, усі вікна було щільно зачинено й зсередини зашторено.
Можливо, цей будинок, разом з іншими, заплановано зруйнувати і в ньому ніхто не живе? Якщо так, то що тут робить парубок з футляром гітари? Після того, як він зайшов, я сподівався, що, може, хоч одне вікно відчиниться, але, як і раніше, ніщо не ворухнулося.
Оскільки гаяти час у безлюдному провулку не годилося, то я підійшов до цього будинку й спробував відчинити двері. Залишившись незамкненими, вони легко розчинилися досередини. Я постояв трохи на порозі, щоб оцінити обстановку, але в напівтемряві нічого добре не розгледів. При зачинених вікнах тут було гаряче й душно. Відгонило пліснявою, як на дні того колодязя. Від духоти під пахвами наскрізь спітніла сорочка. Піт краплями стікав за вуха й падав на землю. Я рішуче зайшов усередину й тихо зачинив за собою двері. Спробував за табличками на поштових скриньках або коробці для взуття (якби їх виявив) перевірити, чи хто-небудь тут ще мешкає. Але несподівано помітив там когось. І той хтось не спускав з мене очей.
Праворуч, відразу за дверима, стояла висока коробка для взуття, а за нею начебто хтось ховався. Затамувавши подих, я вдивлявся в задушливу напівтемряву. Там я помітив парубка з футляром гітари, за яким я стежив. Зайшовши всередину, він одразу причаївся за коробкою. Серце в мене закалатало так, ніби десь під горлом хтось забиває цвяха. Власне, що цей парубок там робить? Чекає на мене? А може…
— Добрий день! — відважився я сказати. — Я хотів запитати…
І в цю мить зненацька щось із страшною силою луснуло мене по плечу. Я не зрозумів, що сталося. Лише відчув удар, від якого в очах потьмарилося. Усе ще нічого не збагнувши, я завмер на місці. Та наступної миті до мене дійшло. Бита. Спритно, як мавпа, парубок вистрибнув зі своєї криївки і бейсбольною битою щосили рубонув мене по плечу. Збивши мене з пантелику, він знову підняв биту й кинувся на мене. Я спробував ухилитися, але було вже запізно. Цього разу бита влучила в ліве передпліччя. Вмить уся рука заніміла. Болю не було. Просто я перестав його відчувати, неначе ліва рука розтанула в повітрі.
І тоді, майже машинально, я завдав своєму супротивнику удар ногою. У старшому класі середньої школи один мій товариш, що мав якийсь дан з карате, навчив мене особисто найпростіших прийомів цієї боротьби. Щодня тренував мене завдавати ударів ногою. Нічого особливого — просто треба було якнайсильніше ударяти ногою, викидаючи її зблизька вперед якомога вище. Товариш казав, що в скрутній ситуації це найкорисніший прийом. Його слова таки справдилися. Коли мій супротивник несамовито розмахував битою, йому й на думку не спадало, що його можуть стусонути ногою. Як і він, я у нестямі не знав, куди б’ю. Хоча удар був не дуже сильний, парубок, здається, таки охляв. Перестав розмахувати битою й дивився на мене осклянілими очима, ніби час зупинився. У цю мить я ще раз, влучніше й сильніше, ударив його ногою в низ живота. Поки він корчився від болю, я вирвав у нього биту й щосили врізав йому ногою в бік. Парубок хотів схопити мене за ноги, а тому я дав йому нового стусана. Потім ще одного в те саме місце. Після того лупонув битою по стегну. Здушено зойкнувши, парубок звалився на підлогу.
Спочатку я стусав його ногою й лупив битою від страху й збудження, щоб оборонитися від його ударів. Та як тільки парубок упав, страх перетворився у справжню лють. Тиха злість, що закипала в мені, коли я йшов і думав про Куміко, нікуди не ділася. Але тепер вона, уже близька до ненависті, вирвалася назовні, розбухла й спалахнула, як вогонь. Я ще раз луснув парубка битою по стегну. З кутиків рота в нього потекла слина. Моє плече й ліве передпліччя, куди він улучив битою, потроху почали боліти. І від цього болю я ще більше розлютився. Обличчя парубка спотворив біль, та все одно він намагався підвестись, спираючись на руки. Оскільки своєю лівою рукою я не володів, то, відклавши биту, накинувся на нього й лупцював його обличчя правою рукою. Раз за разом. Бив так, що пальці моєї правої руки заніміли й заболіли. Мені хотілося побити його до непритомності. Схопивши парубка за шию, я бив його головою об дерев’яну підлогу. Досі я ніколи не встрявав у таку бійку. Ніколи так люто нікого не бив. Однак цього разу ніяк не міг зупинитися. «Досить! — майнуло в голові. — Досить! Це вже занадто. Він же тепер не зможе встати на ноги». А проте не міг стриматися. Зрозумів, що в мене роздвоєння особистості. Цей я не міг угамувати того я. Від цієї думки мене почало морозити.