Хроніка заводного птаха

Я запхав скручену в клубок обгортку карамельки в порожню банку з-під «спрайту».

— Заводний Птаху, я хочу вас попросити, — сказала Мей, вказуючи рукою на поливальний шланг, кинутий на траву. — Облийте мене водою. Бо від спеки голова наче дуріє, якщо час від часу не сполоснуся.

Я встав із шезлонга й підняв з трави синій пластиковий шланг, м’який і ще теплий від сонця. Повернув кран у затінку кущів і пустив воду. Спочатку із шланга пішла нагріта вода, майже окріп, а потім вона потроху остигала, аж поки не стала зовсім холодною. Тоді я спрямував її на Мей, що розляглася на траві.

Міцно зажмурившись, вона підставила тіло під струмінь.

— О, як приємно від холоду! А що, якби ви облилися?

— Але ж я не маю плавок! — відповів я. Однак побачивши, що Мей від такого душу отримує справжню насолоду, і відчуваючи, що несила терпіти спеку, я скинув майку, промоклу потом, нагнувся і, підставивши голову під шланг, ненароком ковтнув води. Вона виявилася холодною і смачною.

— Послухай, це підземна вода?

— Так, звичайно. Її добувають з-під землі помпою. Холодна і смачна, правда? Придатна для пиття. Недавно приходив службовець з відділу охорони здоров’я і перевіряв її якість. Підтвердив, що вода нормальна. Кажуть, що тепер у Токіо така чиста вода — рідкість. Той службовець навіть дивувався. Але ми її не п’ємо. Чогось боїмося. Тут стільки будинків, тож ніхто не знає, що до неї домішується.

— Та якщо подумати, це якась дивина. У Міявакі, навпроти, колодязь зовсім висох, а у вас повно свіжої води. Досить доріжку перейти, і така велика різниця. Чому?

— Справді, чому? — сказала Мей, задумавшись. — Можливо, ґрунтові води чомусь потекли по-іншому. Тому їхній колодязь висох, а наш — ні. Хоч, правда, точно пояснити я не можу.

— У вас дома нічого поганого не ставалося? — запитав я.

Мей, нахмурившись, похитала головою.

— Упродовж останніх десяти років у нас погана одна річ — страшна нудьга.

Витершись рушником після такого добрячого душу, Мей запропонувала випити пива. Я погодився. Вона принесла з дому дві банки холодного «Хайнекена». Вона випила одну, я — іншу.

— Заводний Птаху, що ж тепер збираєтесь робити?

— Ще остаточно не вирішив, — сказав я. — Можливо, поїду звідси. Або навіть з Японії.

— Куди з Японії?

— На Крит.

— На Крит? Через ту… як її там… Криту?

— Частково.

Мей на мить задумалася.

— І з колодязя вас витягла та Крита?

— Крита Кано, — відповів я. — Так, саме вона.

— Заводний Птаху, у вас багато друзів?

— Не дуже. Загалом я відомий тим, що в мене їх мало.