Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Знали про це і Варкан та його товариші. Втім, вони не могли зарадити лихові. Тому зрозуміло, що протягом перших же днів жалобної подорожі лісовий загін зріс. До нього приходили всі, кому безпосередньо загрожувала небезпека. Поодинці Дорбатай і його віщуни могли перебити їх усіх — урочисто чи потай. А тут вони створювали вже значну силу, яка, крім того, спиралася ще й на багатьох мисливців і скотарів, що глухо ремствували й нарікали на жорстокі вчинки кровожерних віщунів.
І тільки пізніше Варкан перестав приймати до загону мисливців, які хотіли приєднатися до нього. Всі молоді воїни були вже тут; були й ті з мисливців, які могли б загинути від руки Дорбатая і його віщунів. Решта ж могли лишатися поки що в лавах племені. Там вони могли бути корисними, бо, по-перше, являли собою надійного спільника на час, коли Варкан почне діяти, а по-друге, — Дорбатай не міг запідозрити, що його чекає напад не тільки ззовні, а й зсередини.
Проте сили загону поповнювалися тепер в інший спосіб. Щоправда, Варкан твердо вирішив уникати будь-яких сутичок з силами Дорбатая і старшин аж до того часу, коли все буде готове для вирішального бою. Ним-бо володіли все ті ж самі міркування: треба берегти сили й приспати пильність старого віщуна. Тому єдине, що дозволив собі Варкан, — це час од часу непомітно забирати з великих табунів Дорбатая коней. Це робилося потай, без сутичок, глухої ночі Воїни Варкана діяли спритно, навіть не дуже озброюючись для таких нічних операцій. Вони знали, що їм ніщо не загрожує. Адже за священними звичаями скіфів, не можна було воювати ні з ким, доки триває жалобна подорож, доки тіло померлого великого вождя буде поховане. Скіфи мали право тільки захищатися в разі якогось нападу. Втім, воїни Варкана не думали нападати, вони лише тихо й непомітно забирали вночі коней…
Артем навіть жартував з приводу цього:
— Все одно виходить, як у тій легенді, що її розповідав на бенкеті Сколота старий Ормад…
— Але ж то була не легенда, дорогий мій Артеме, а уривок справжньої історії, — зауважив Дмитро Борисович.
— Ну, хай з історії. Так от, жалобну подорож племені до Гер можна порівняти з просуванням великої юрми перського царя Дарія. А ми тут — як тодішні скіфи, що уникають бою і обмежуються тільки партизанськими наскоками… Бачите, Дмитре Борисовичу, як допомагає досвід, незалежно від того, чи. іде він од легенди, чи від історії, як ви кажете? Обов’язково треба буде віддячити старому Ормадові! А як наше з вами тренування?
Артем і Дмитро Борисович уже трохи навчилися орудувати скіфською зброєю. Артем особисто зацікавився луком і стрілами. Чомусь йому дуже сподобалася ця зброя. На дозвіллі, коли загін відпочивав, юнак безнастанно тренувався. І тепер досяг певних успіхів, влучаючи стрілою в стовбур дерева на відстані близько п’ятнадцяти метрів. Так, це був успіх, але Артемові було ще далеко до вправності Варкана або інших скіфських воїнів чи мисливців. Вони без промаху влучали в той самий стовбур за тридцять, а то й сорок метрів!
Крім того; Артем стріляв влучно лише тоді, коли ніщо кому не заважало. Досить було юнакові побачити перед собою не стовбур дерева, а живу ціль — зайця чи лисицю, — як стріли його починали наче навмисно падати далеко від цілі…
Дмитрові Борисовичу подобалася сокира. Та сама сокира на довгому держаку, яку він уперше взяв у руки перед несподіваним нападом воїнів Дорбатая на лісовий табір. Тепер Дмитро Борисович рубав нею майже бездоганно. Його худорлява висока постать, його довгі жилаві руки ще подовжували держак сокири. Коли археолог, зловісно виблискуючи окулярами, викликав на учбовий бій Варкана, той змушений був захищатися цілком серйозна. Блискуча сокира в наполегливих руках запального Дмитра Борисовича ставала справжньою і загрозливою зброєю. Чужинці непогано опанували мистецтвом володіти невідомою їм доти скіфською зброєю…
— Тільки одне мені не подобається, Дмитре Борисовичу, — жартував Артем. — Надто ви з цією сокирою схожі на славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчськоію… ну, того самого, що захищав честь прекрасної Дульцінеї…