Час великої гри. Фантоми 2079 року

Професор–нейрохірург Поліщук, який оглядав пораненого офіцера РОК з відкритою черепно–мозковою травмою, передавши пацієнта асистентам, не скидаючи рукавичок і спеціальних окулярів, вискочив з операційної і побіг до Гайдукової палати. Він не вірив в одужання Гайдука, хоча не казав про це Олі: надто важкими виявилися поранення, ускладнені наркотичною інтоксикацією, великою втратою крові та паралічем нижніх кінцівок. Гайдук згасав, і жити йому залишилося кілька днів. Всю правду про стан пораненого Поліщук розповів лише полковнику Палієві та Богошитській, яка дзвонила від імені президента Волі й детально розпитувала про перебіг лікування, турботливо питаючи, чи не треба чимось допомогти. «Тільки чудо може його врятувати», — відповідав Поліщук безсило.

Він підняв обережно повіки пораненого генерала, зазирнув у його очі, відзначивши нормальну реакцію зіниць на світло. Не вірячи Олі, яка вже кілька разів даремно піднімала на ноги хірургічне відділення, думаючи, що чоловік опритомнів. Поліщук схопив чайну ложку яка лежала на столику поряд з ліжком, різко пройшовся тупим металом по жовтих, як у покійника, стопах пораненого й побачив, що стопи відреагували розгинальним рухом і легким тремтінням пальців. Тоді молоточком стукнув нижче колінної чашечки — нога відповіла ледь помітним рефлекторним здриганням. Знаючи добре, як неприпустимо давати надію родичам умираючих, не сказав нічого Олі, яка сама все бачила, лише буркнув: «Треба спостерігати», — й вибіг з палати, наказавши черговому ординатору не відходити від ліжка Гайдука й доповідати, якщо…

…Нічого не розуміючи — де він, хто він і що з ним трапилось, — Гайдук розплющив очі: кімната сяяла від нестримного сонячного світла («Навіщо вони поставили такі потужні прожектори, наче в Суздалі?» — подумав він), а на сусідньому столику стояв бузок («Це що за диво? Ніколи не бачив такого… Мабуть, щось штучне, бо не буває у природі таких важких лілувато–білих китиць і такого запаморочливого запаху ніколи не чув»); поряд у кріслі задрімала Оля («Це хто? Донька Кристина? Чи незнайома медсестра? Яка гарна», — думав він, не знаходячи відповіді). Оля була в білому халаті, вона жила у відділенні, ночувала або в палаті Гайдука, або в кабінеті професора Поліщука, споживала гидку лікарняну їжу й майже нікуди не виходила. Оля спала, згорнувшись в клубочок, її зморене обличчя набуло дитячого вигляду а пухлі губи були напіввідкриті, немовби чекали легкого, як доторк метелика, поцілунку.

Гайдук, потрапивши в абсолютно нову й чужу обстановку не зрозумівши нічого, злякався, що за дверима немає вартових, ніхто його не охороняє і що можуть прийти і ще раз вбити його. Хоча невже можна двічі стати мертвим?

Тут була якась загадка, непідвладна йому.

Він застогнав і вирішив знову поринути в темряву до якої звик, де було йому затишно. Але над ним нахилилося Олине обличчя:

— Ігорю Петровичу! Прокидайтеся! Ви мене впізнаєте? Це я, Оля… Не заплющуйте очей!

— Світло, — ворухнув він пальцями.

— Що? — не зрозуміла вона.

— Вимкніть світло.

— Та я не можу — засміялася вона. — Це ж справжнє сонячне світло. Темрява скінчилася! Чуєте? Весна! Все цвіте!