Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
Отже, незважаючи на те, що Людовік за допомогою своїх агентів вже давно торував собі шлях до двору герцога Бургундського, щоб в інтересах Франції прихилити придворних Карла, йому самому завдяки заздалегідь зібраним відомостям за кілька годин пощастило зробити значно більше, ніж усім його агентам до цього часу.
Людовікові не вистачало ще однієї людини, прихильністю якої він дуже дорожив. Це був граф де Кревкер. Його твердість, коли він останній раз як посол приїжджав до Плессі, не тільки не роздратувала Людовіка, а, навпаки, була основною причиною бажання короля прихилити його на свій бік. Щоправда, він не дуже зрадів, почувши, що графа на чолі свого загону із сотні пікінерів послано на брабантський кордон, щоб, в разі потреби, подати допомогу епіскопові проти Гійома де ля Марка та незадоволених підданих. Але король втішався думкою, що поява такої сили, а також відповідні накази, послані з надійними людьми, напевне мусять запобігти передчасному вибухові в льєжському єпіскопаті, бо цей бунт, як він передбачав, зробив би його теперішнє становище дуже небезпечним.
Близько полудня весь двір з нагоди полювання обідав у лісі, що було звичайним під час великих полювань. Це особливо було приємно для герцога, який хотів уникнути зайвих формальностей та урочистого церемоніалу, неминучого під час вітання короля. Справа в тому, що знання людської натури, яким так пишався Людовік XI, цього разу зрадило його. Він гадав, що герцог буде надзвичайно улещений його приїздом у Перонну як доказом поблажливості та довір'я свого сюзерена. Але він не зважив на те, що саме ця залежність Бургундського герцогства від французької корони образлива для такого могутнього й багатого государя, як Карл, котрий тільки й мріяв про те, щоб перетворити своє герцогство на незалежне королівство. А присутність Людовіка при бургундському дворі накладала на герцога певні обов'язки, як на васала щодо свого сюзерена, і примушувала виконувати деякі феодальні церемонії і звичаї, що з його гордістю і зарозумілістю здавалися йому принизливими для гідності можновладного государя, яку він за всяку ціну старався підтримувати.
Та коли цей обід на зеленій траві при звуках мисливських рогів і бахканні відкорковуваних барил припускав певну вільність, то з тим більшою урочистістю треба було влаштовувати майбутню вечерю.
Всі необхідні накази були дані заздалегідь, і коли король Людовік повернувся до Перонни, там був уже готовий урочистий бенкет, влаштований з пишністю та бундючністю, як і личило його багатому й могутньому васалові, котрий володів майже всіма Нідерландами — найбагатшою на той час країною в Європі. На верхньому кінці довгого стола, який угинався під вагою золотого й срібного посуду з найдобірнішими стравами, сидів герцог, а праворуч від нього, на підвищенні, — його царствений гість. Поруч із кріслом хазяїна стояли з одного боку син герцога Гельдернського, що виконував обов'язки головного кравчого, а з другого — блазень Карла ле Глор'є, з яким він ніколи не розлучався, бо, як і більшість людей запальної та грубої вдачі, Карл довів до крайнощів поширену на той час пристрасть до двірських дурнів та блазнів. Він відчував справжню насолоду від проявів їх недоумства та безглуздих вихваток, тоді як його менш добродушний суперник, що значно переважав його розумом, любив спостерігати недосконалості людської природи в особі її найкращих представників, знаходячи привід для веселощів у «полохливості хоробрих і безумстві мудрих». І справді, якщо вірити оповіданню Брантома[231] про те, ніби двірський блазень, підслухавши одного разу, як Людовік під час свого приступу побожності, каявся в тому, що отруїв брата Генріха, графа Гюєнського, вибовкав це наступного дня за столом перед усім двором, то, зрозуміло, цьому монархові відбило охоту тішитися жартами професійних блазнів на всю решту свого життя.
Але цього разу Людовік не пропустив нагоди виявити увагу улюбленому блазню герцога Карла. Король увесь час звертався до нього, спонукав до жартів і робив це тим охот-ніше, що під удаваним недоумством ле Глор'є помітив незвичайну спостережливість, тоншу, ніж та, якою відзначалися люди його фаху.
231
П'єр де Будей сеньйор де Брантом (1527–1614) — придворний французького короля Карла IX, відомий своїми «Спогадами», які використовували автори історичних романів.