Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
— Правда, правда, государю мій, — сказав Крофорд, відходячи назад і вкладаючи в піхви оголений до половини меч. — Усе це щира правда, але, слово честі, коли б у мене було за плечима сім десятків моїх вірних шотландців замість семи десятків років, я як слід провчив би цих дженджиків із золотими ланцюжками та барвистими шапочками з усякими девізами.
Герцог стояв кілька хвилин, потупивши очі долу, потім промовив із гіркою іронією:
— Ти маєш рацію, Кревкере, наша честь вимагає, щоб ми діяли розсудливо. Було б нерозважливо розправлятися з великим королем, нашим шановним та любим гостем, як ми хотіли зробити це в першому приступі гніву. Ми вчинимо так, що вся Європа визнає, справедливість наших дій… Панове французькі дворяни, віддайте вашу зброю моїм рицарям. Ваш государ порушив замирення і не має більше права користуватися його вигодами. Але на знак поваги до вашого почуття честі, а також і до високого сану й роду гостя, я не вимагаю меча в нашого кузена Людовіка.
— Жоден із нас, — відповів Дюнуа, — не віддасть свого меча й не вийде з цієї зали, поки ми не будемо певні того, що ніхто не займе нашого короля.
— І жоден із лучників шотландської гвардії не покладе своєї зброї доти, доки того не накажуть його величність або великий коннетабль, — додав Крофорд.
— Відважний Дюнуа, — сказав Людовік, — і ти, мій відданий Крофорде, ваш запал тільки шкодить мені, а не допомагає. Я далеко більш покладаюся на свою правоту, — вів далі король із достойністю, — ніж на ваше невчасне втручання. Віддайте ваші мечі, благородні бургундці, одержавши від вас ці почесні застави, захистять нас з вами краще, ніж ми це можемо зробити самі. Віддайте свої мечі, я вам наказую.
Так цієї страшної хвилини Людовік виявив ту рішучість і самовладання, які тільки й могли врятувати йому життя. Він знав, що, поки не сталася загальна сутичка, всі бургундські рицарі будуть на його боці і намагатимуться стримати лють свого государя. Але коли справа дійде до зброї, — він це теж знав, — то і сам він і його нечисленні оборонці будуть миттю вбиті. І все-таки навіть його найзапекліші вороги не могли не визнати, що в його поведінці цієї миті не було нічого схожого на ницість та боягузтво. Він уникав усього, що могло довести розлюченого герцога до останнього вибуху гніву, але він не робив ні найменшої спроби пом'якшити його і, не виявляючи страху, уважно й зовсім спокійно дивився на свого родича, як мужня людина дивиться на загрозливі жести божевільного, свідома того, що її власна стійкість та спокій можуть загальмувати вибух гніву навіть у шаленця.
Підкоряючися наказові короля, Крофорд кинув свій меч Кревкерові, промовивши:
— Беріть його і радійте разом із чортом! Віддаючи цей меч, його законний власник не безчестить себе, бо йому не дозволили пустити його в хід!
— Стривайте, панове, — сказав герцог, затинаючися, як людина, котру гнів майже позбавив голосу, — залиште мечі при собі; мені досить того, що ви дасте слово не застосовувати їх. А ви, Людовіку де Валуа, вважайте себе моїм полоненим, доки не буде з'ясовано, яку участь ви взяли у вчиненому святотатстві й убивстві. Відведіть його в замок до башти графа Герберта. Нехай із ним підуть шестеро рицарів, ті, кого він сам обере собі. Пане Крофорде, відкличте свою варту з замку; вам, як належить, призначать приміщення в іншому місці. Підніміть усі звідні мости і спустіть усі грати, потрійте число вартових біля міських воріт. Відведіть плавучий міст на правий берег ріки! Накажіть зайняти пости коло замку моїм чорним валлонам[233] і потрійте всіх вартових на всіх постах! Ви, д'Емберкур, подбайте, щоб місто обходили кінні й піші патрулі кожної півгодини протягом ночі й наступного дня, якщо виявиться, що така охорона справді потрібна після світанку, бо ймовірно, нам доведеться несподівано скористатися з неї. Пильнуйте ж Людовіка, коли вам дороге наше життя!
Він раптом скочив з крісла, кинув на короля погляд, сповнений смертельної ненависті, і швидко вийшов із зали.
— Панове, — сказав король, достойно озирнувшися навколо себе, — горо, яке відчуває герцог від смерті свого спільника, зробило його несамовитим. Сподіваюся, ви, як рицарі й дворяни, надто добре знаєте свої обов'язки, щоб брати участь у насильстві над особою його законного государя.
Цієї хвилини на вулицях почулися звуки барабанів і сурмлення рогів, які скликали воїнів.
233
Валлони — частина населення сучасної Бельгії, яке розмовляє валлонським діалектом французької мови. За середніх віків вони належали до герцогства Бургундського. Чорними вони називаються тут через свої чорні панцири і чорне пір'я на шоломах.