Квентін Дорвард

— Пане герцог, ви забули, що ви васал Франції і що ми, ваші гості, — французи. Якщо ви підіймаєте руку на нашого монарха, будьте готові витримати всі найгірші наслідки нашого розпачу, бо, вірте мені, перш ніж ми загинемо, ми нап'ємося крові бургундців, як щойно напилися їхнього вина. Сміливіш, герцоге Орлеанський! А ви, французькі дворяни, сюди до мене і робіть те, що я робитиму!

Тільки в такі хвилини король бачить, на кого можна, найбільше покластися. Та невелика купка незалежних рицарів і дворян, що супроводили Людовіка, більшість з яких він зневажав і осуджував, зовсім не злякалися численних ворогів і повної смерті, коли б справа дійшла до сутички. Всі вони миттю зібралися навколо Дюнуа і слідом за ним почали прокладати дорогу до того краю стола, де сиділи обидва государі.

Навпаки, жоден з улюбленців і поплічників Людовіка, що були знаряддям його задумів, жоден з тих, кого він витяг з убожества і незаслужено. возвеличив, не приєднався до них, виявивши боягузтво і байдужість. Ніхто з них навіть не поворухнувся на своєму місці, боячися накликати на себе гнів Карла. Вони, очевидно, вирішили не втручатися, яка б доля не спіткала їхнього добродійника.

Першим з тих, хто кинувся на допомогу королеві, був старий лорд Крофорд, який, з дивною для його років спритністю, пробився наперед (слід, проте, сказати, що бургундці, чи то з почуття рицарської честі, чи то керовані таємним бажанням врятувати Людовіка, дозволили рицарям пройти до протилежного краю стола) І сміливо став поміж герцогом і королем.

Він хвацько зсунув набік шапку, з-під якої вибивалися сиві кучері, його бліде, зморшкувате обличчя спалахнуло, а старі очі заблищали вогнем відваги. Так він стояв, закинувши плащ на одне плече, готовий, в разі потреби, обгорнути ним ліву руку, а правою оголити меч.

— Я бився за його батька і за його діда, — сказав він, — і присягаюся святим Андрієм, хоч що трапиться, не покину його!

Ця подія, на опис якої нам потрібен був деякий час, відбулася з блискавичною швидкістю. Не встиг герцог стати в загрозливу позу, як Крофорд уже опинився між ним і Людовіком, а французькі дворяни, миттю згуртувавшись, оточили свого государя.

Герцог Бургундський усе ще не випускав із руки меча й, здавалося, готовий був подати знак до загального нападу, який неминуче закінчився б винищенням слабшої сторони. Але раптом Кревкер кинувся вперед і; крикнув громовим голосом:

— Государю мій, герцоге Бургундський, що ви робите! Це ж ваш дім, ви васал короля, Не проливайте ж крові свого гостя — вашого сюзерена, якому ви самі поставили трон у цій залі і який перебуває під вашою охороною! Благаю вас заради честі вашого дому не помщатися за лиходійство ще гіршим лиходійством.

— Геть з дороги, Кревкере! — гукнув герцог. — Нехай здійсниться моя помста! Геть, кажу тобі! Гнів вінценосця страшний, як гнів небесний!

— Тільки тоді, коли, подібно до гніву небесного, він справедливий, — відповів з твердістю Кревкер. — Благаю вас, государю, вгамуйте свій гнів, хоч ви й зазнали страшної образи. А ви, французькі дворяни, згадайте, що всякий ваш опір марний і може тільки спричинитися до небажаного кровопролиття.

— Слушно, — сказав Людовік, спокій якого не зрадив його навіть цієї страшної для нього хвилини; Він добре усвідомлював, що коли дійдеться до сутички, то в запалі станеться багато такого, чого можна уникнути, не вдаючись до крайнощів. — Любий мій кузене герцоги Орлеанський, хоробрий Дюнуа і ти, мій відданий Крофорде, не накликайте на мою голову біди зайвою запальністю. Наш кузен герцог збожеволів від горя, почувши звістку про смерть свого улюбленого друга, шановного епіскопа льєжського, яку ми оплакуємо не менш за нього. Старі і, на нещастя, недавні непорозуміння примушують його підозрівати нас у підбурюванні до цього лиходійства, від якого ми самі здригаємося. Коли наш хазяїн має на думці умертвити нас, свого короля й родича, на підставі облудної підозри, то ви не тільки не полегшите, а, навпаки, погіршите нашу долю своїм втручанням. Отже, назад, Крофорде! Навіть тоді, коли б це було моє останнє слово, я наказую тобі, як король… наказує своєму підлеглому, і вимагаю покори. Назад, назад, і коли від тебе цього вимагатимуть, віддай свій меч, Так наказую тобі я, і твоя присяга зобов'язує тебе коритися.