Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

Інший англієць побачив таке: «Родючі поля радянської України одне за одним вкриті незібраним зерном, якому судилося гнити. Були округи, крізь які можна їхати цілий день між полями пшениці, що, чорніла, і лише час до часу побачити крихітну оазу, в якій урожай, на щастя, зібрано».

А ось опис ще одного спостерігача: «Верста за верстою ми ходили незораним полем. Максим казав, що його не орали більше двох років… Ще година, і ми прийшли до поля з пшеницею, або, краще сказати, — з бур'яном і пшеницею».

До речі, проблема бур'яну у попередньому році досягла навіть рівня політбюро, але звинуватили у цьому селян. «У деяких місцях багатобур'яну. Ми його витягаємо і спалюємо. Але чому ж він виріс? Через поганий обробіток землі», — доповів Л. Каганович конференції колгоспників-ударників у лютому 1933 р.

Якщо 1921 рік був часом переконливої перемоги українського селянства, а 1930-й скінчився несприятливою нічиєю, то період 1932–1933 років став свідком його нищівної поразки. Організованість і централізація режиму дали йому ту перевагу, якої він не мав у 1921 р. і якої він добився в 1930–1931 і ще більше в 1932–1933 роках. Ще О. Герцен казав, що над усе боїться «Чингісхана з телеграфом». Це — найвлучніша характеристика того, що відбувалося на землях, які монголи спустошили багато століть тому і які стали свідками повторення цього жаху.

У творі «Москва» німецького комуністичного письменника Теодора Плівера, який довгий час провів у СРСР, герой говорить про «одну людину», яка могла «зробити голод своїм спільником і таким способом добитися своєї мети, щоб селянин повзав коло його ніг, як хробак». Із цим перегукується відомий вислів одного з найбрутальніших сталінських реквізиторів М. Хатаєвича: «Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну».

Вину за будь-які «труднощі», як це було з Кагановичем, коли він висловив свій погляд на проблему полів, уражених бур'яном, скидали на самих селян. У червні М. Калінін заявив на з'їзді колгоспників: «Кожний селянин знає, що люди, які тепер у біді через брак хліба, терплять це лихо не через поганий урожай, а через лінощі, через те, що вони відмовилися чесно виконувати свою роботу». Цієї ж думки дотримувалися деякі радянські вчені, один з яких зазначав, що «події 1932 р. були великим уроком для колгоспників», додавши до цього, що саботаж урожаю куркулями викликав харчові нестачі.

Але, одержавши «перемогу», влада в Москві добре усвідомлювала, що катастрофічне становище в сільському господарстві не може тривати без кінця.

Якми бачили, режимуже фактично готувався повернутися до нормальних методів у той самий час, коли українським селянам, які вмирали з голоду, відмовляли в допомозі.