Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Закону щодо людоїдства фактично не існувало (напевно, і на Заході теж). Ми маємо лише конфіденційну директиву до співробітників ДПУ та головних прокурорів в Україні від К. Карлсона, заступника начальника українського ДПУ, датовану 22 травня 1933 р. В ній ідеться про те, що оскільки людоїдство не підпадає під жодну статтю Карного кодексу, всі справи, пов'язані з ним, слід передавати до місцевих відділів ДПУ. Це треба було робити і у тих випадках, коли людоїдству передувало вбивство, хоч воно і передбачене ст. 142 Карного кодексу.
До розстрілу за людоїдство вдавалися не завжди. Наприклад, є дані про те, що наприкінці 30-х років 325 винних у цьому злочині (75 чоловіків і 250 жінок) все ще відбували довічне ув'язнення в таборах Біломорсько-Балтійського каналу.
Відомі десятки різноманітних історій, пов'язаних із людоїдством. Одні поїдали членів своєї родини, інші ловили сторонніх дітей, ще інші влаштовували засідки на подорожніх тощо. Моторошний випадок стався у селі Калмазівці на Одещині, коли по всьому селі шукали вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.
Не всі факти людоїдства були спричинені психічними збоченнями. Ось такий, досить показовий, випадок. Активіст, що здійснював колективізацію в Сибіру і повернувся в Україну 1933 року, знайшов своє село майже повністю вимерлим. Молодший браг розповів йому, що їхня сім'я жила саме на корі й траві, а коли і цього не стало, «мати каже, ми повинні з'їсти її, якщо вона помре».
Усі ці приклади стосувалися простих селян. Тепер поглянемо на те, в якому становищі перебувала «нова сільська еліта».
Представники її вищого рівня — партійне керівництво, співробітники ДПУ тощо — забезпечувалися якнайкраще і пережили голод без відчутних ускладнень. Але доля рядових активістів склалася інакше. Так, членів так званих «комітетів незаможних селян» (комнезамів), які нещадно боролися з «куркулями» та іншими контрреволюціонерами, реквізуючи у них зерно, на останній стадії цього процесу переводили до інших сіл, а якісь харчі, котрі ті приховували для себе, під час їхньої відсутності відбирали. А 25 березня 1933 р., коли комнезами вже вичерпали свої функції, їх розпустили, залишивши членів комітетів помирати разом із рештою сільчан.
Чи варто казати, якими, м'яко кажучи, непопулярними були комнезамівці серед селян. А чи могло бути інакше, коли, наприклад, в одному селі вони наказали населенню під час Свят-вечора везти врожай до найближчого міста, а там, щоб здати власне зерно, селяни мали простояти кілька днів у черзі? І це, мабуть, один із «найневинніших» фактів їхньої діяльності, для якої не існувало ніяких моральних меж.
Отже, коли вмирали активісти, це викликало мало співчуття. Типовий випадок: місцевий активіст села Степанівки на Вінниччині полюбляв наспівувати «Інтернаціонал», котрий, як відомо, починається словами: «Вставай, проклятьем заклейменный…» Отож, коли селяни знайшли його на дорозі вже майже нерухомого, вони не без сарказму гукнули: «Гей, Матвію! Вставай, проклятьем…» — але той, мабуть, і не встиг цього почути.
Навесні 1933 р. померло чимало колишніх активістів. На Київщині, зокрема, загинула половина всіх активістів, а один навіть опустився до людоїдства.
* * *Ще дивовижніший аспект психопатії сталінізму можна побачити в тому, що ані слова про голод не дозволялося промовляти у пресі чи деінде. Ті, що порушували цей неписаний закон, підлягали арешту за «антирадянську пропаганду», звичайно отримуючи п'ять чи більше років у таборах.
Викладачка сільськогосподарського училища в Молочанську, поблизу Мелітополя, згадує, як їй забороняли вживати саме слово «голод», хоч харчів бракувало навіть у місті, а в сусідньому селі ніхто не залишився в живих. У колишньому Ніжинському ліцеї, де навчався ще Гоголь, студентам, які жили на мізерних харчах, казали, що їхні нарікання є поширенням гітлерівської пропаганди. Коли старий бібліотекар та кілька дівчат-співробітниць померли і при цьому прозвучало слово «голод», партійний активіст вигукнув: «Контрреволюція!». Військовий, що служив у 1933 р. у Феодосії в Криму, одержав листа від своєї жінки, в якому вона описувала смерть сусідів та жалюгідний стан, у якому вона перебувала разом із дитиною. Комісар частини перехопив листа й наступного дня змусив підлеглого назвати лист фальшивкою. Дружина та син не вижили.