Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Оце пишу й тремчу, рука бігає по аркушу сама по собі, бо я вже не згадую, я переживаю все знову, ніби переповідаю те, що відбувається саме зараз…

Було 21 квітня. Ви, капітане, розпочали свого щоденника 24 квітня розповіддю про те, що 22-го я втратив пам'ять. І якщо сталося дійсно щось жахливе, це мало трапитися саме 21-го.

Я силкуюся пригадати, але мені це коштує неабияких зусиль, гадаю, у мене гарячка, у мене горить чоло.

Забравши Діану з помешкання в Отьої, я даю візникові фіакра якусь адресу. Той дивиться на мене косим оком, ніби не йме віри такому клієнту, як оце я, і це незважаючи на мою священицьку сутану, втім, побачивши чималенькі чайові, від'їжджає, не випустивши ані пари з вуст. Віддаляючись від центру все далі й далі, екіпаж, проїжджаючи чимраз темнішими вуличками, звертає у передмістя, аж поки не опиняється в провулку, що тягнеться уздовж старих покинутих халупок, й у самісінькому завулку впирається у фасад напівзруйнованої каплички.

Ми виходимо, а візник ніби дуже поспішає забратися з цього місця, так поспішає, що коли я, заплативши за проїзд, почав шукати по кишенях, щоб додати йому ще якийсь франк, чоловік, прокричавши: «Не треба, пане абате, я й за це вдячний!», відмовився брати на чай, аби лишень якнайшвидше дременути геть.

— Мені холодно й страшно, — мовила Діана, притискаючись до мене. Я відсахнувся, хоча одночасно з тим я усвідомив, що вбрана вона якось дивно: на ній довга, аж з голови до п'ят, накидка з каптуром, у цій темряві її навіть можна було б сплутати з монахом, таким, які блукають монастирськими підземеллями у готичних романах, що набрали популярності на початку цього століття. Я ніколи не бачив цього вбрання, хоча, маю визнати, що мені жодного разу не спало на думку зазирнути у валізи, які вона привезла з собою із закладу лікаря дю Мор'єра.

Невеличкі дверцята у капличці напіврозчинені. Ми заходимо у неф, тільки він освітлений кількома свічками, що горять на вівтарі, а також численними триногами, які вінкоподібно розставлені від вівтаря до маленької апсиди. Власне вівтар укрито темним сукном, подібним до того, яке використовують на похоронах. Зверху, на місці, де має бути розп'яття чи образи, стоїть фігура цапа, який має непропорційно великий збуджений фалос, завдовжки щонайменше тридцять сантиметрів. Свічки були не білі чи кольору слонової кістки, як зазвичай, а чорні. У скинії — три черепа.