Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Після тих диспутів дід Салимон казав:
— Спеціаліст! Ну й спеціаліст отець Гога! Хитрий, як змій! Він же сам у Бога не вірить. А говорить — як співає. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-ці-а-ліст!
«Должность» у отця Гоги справді була нічогенька. Спершу він мав просто мотоцикла, потім мотоцикла з коляскою, далі «Запорожця», тоді «Запорожця» поміняв на «Москвича», а тепер, кажуть, записався у чергу на «Жигули».
З парафіянами налагоджувати контакти він умів. Службу Божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всі її досягнення, передплачував журнал «Знання та праця» і дванадцятого квітня щороку служив молебень за космонавтів.
І ті розмови баби Мокрини — то все, звичайно, від отця Гоги.
Я не встиг навіть ще поснідати, як у двір наш зайшло троє мало мені знайомих, не з нашого кутка, восьмикласників:
— А розкажи, що там було і як...
Виявляється, Бардадим розмножив фото і пустив по селу.
І почалося...
Рип-рип!..
Рип-рип!..
Рип-рип...
Хвіртка наша не зачинялась.
Тільки я кінчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
Нарешті я не витримав. Схопив удочки і втік — гайнув у плавні.
Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району і навіть з області. І тільки зайшовши на подвір'я, я так і присів: під яблунею, поряд з дідом Варавою, сидів... піп Гога. Я хотів чкурнути назад, але було вже пізно — мене помітили.
— А-а, рибалка,— привітно усміхнувся до мене отець Гога.— Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина,— «славен єси, отроче... видіння, що тобі явилося... Варвара Великомучениця, сохрани, спаси і помилуй...». Та ще й при дідові. Хоч хрестись і *гікай.
Але він не починав.
— Ану показуй улов,— сказав він весело і, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати: — О, три чехоні, підлящики, устірочка, йорші... носачі й звичайні... краснопір, язьок... О! І линок один навіть є... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку... чи, може, на тісто? Га?
— На черв'яка... червоного,—ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж він почне?
Але отець Гога тільки глянув на мене пильно сірими примруженими очима і раптом підвівся:
— Ну, поїду. Спасибі за воду. Бувайте здорові.
І пішов до машини.
Коли він од'їхав, я здивовано зиркнув на діда:
— Що таке? Чого він хотів?
— Хто його зна... Води попросив... у радіатор залить. Каже, википіла в його...
Дивно. І чого саме до нас? Неподалік на вулиці криниця стоїть, і відро біля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. І як він глянув на мене! Наскрізь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все він знає.
І від того, що він нічого не сказав, ще якось тривожніше стало. Таке в мене враження було, ніби він не хотів говорити при дідові. Якось так він дивився на мене, наче в нас з ним було щось спільне і від діда таємне. І своїм поглядом він ніби сказав: нічого, ми потім побалакаємо.
І все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид,— дідько б його вхопив зовсім!
І тепер піп Гога не одчепиться від мене. І може заплутати і зловити мене у свої тенета, як заплутав і зловив він десятикласника Валерія Гепу з Дідівщини, який, не пройшовши по конкурсу у гідромеліоративний, поступив у духовну семінарію і тепер вчиться на попа. Так і я... Павлуша стане художником, Гребенючка теж, Карафолька академіком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фінінспектором, а я... ченцем. З довгими патлами і ріденькою борідкою. У чорній сутані і з хрестом на шиї.
Думки роїлися і гули у моїй бідній голові, як бджоли у вулику. Це ж іще й маму можуть через мене з депутатів викинути... Сьогодні партійні збори, і вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пізно.
Сидить собі у президії і не знає, бідненька, які чорні хмари клубочаться над нею.
Ні! /
Ні-і!.. /
Треба/рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати І на допомогу.
Перш за все треба йти до діда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, він щось бачив, помічав, це ж усе-таки біля нього, майже попід хатою, у його садку. Не міг він нічого ніколи не помічати.
І взагалі треба, може, якусь комісію створити — хай вирішує гуртом це складне наукове питання. Це врешті справа усього суспільства. А то чого воно таке хитре, суспільство,— хоче, щоб настільки важливе загальнолюдське питання вирішував якийсь шминдрик малограмотний із сьомого класу. Чортзна-що! Зіпхнули все на мене одного. Неподобство!..