Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Павлючка опустила руки, опустила голову, плечі і ніби заклякла. Вся в чорному, чорні руки, зчорніле обличчя робили її схожою на вільховий пеньок, яких колись Турчин хлопчаком витягував у берегах із боліт. Мабуть, вона це переживала так утрату чоловіка, який загинув на фронті, бо там був лише біль утрати, а тут іще й сором, чорна пляма, яку кидають самогубці на рідних.
— Побула я в Маріки недовго і знову завертаю до Івана: побачу, думаю, як він там? Віз, бачу, стоїть, подвір'я підметене. Торнула двері. Замкнуті. Подумала, що пішов у береги по коня, аби запрягти та їхати на роботу. А він же… Ой божечку, чого ж я в садок не заглянула? Може, ще порятувала б його. А таки не заглянула, обдивилася подвір'я й подибала додому. А по хуткому часі біжить посланець: «Бабо, ваш Іван повісився!» Я й остовпіла: як повісився? Де повісився? «У своєму садку, на сливці». Повір, Павлику, не знаю, як мене ноги мої хворі несли: біжу, падаю. Прибігаю, а в садку, за погребом, уже люди стоять, і він, мій Іван… — Плечі бабині затіпалися, з грудей вирвався вже не плач, а хрип, немов їй самій накинули на шию зашморг і душили. Турчин мовчав. Уже й забув, що йшов сюди, аби спробувати дізнатися, чого Іван наклав на себе руки.
— Нащо ж таке було робити? — стогнала Павлючка. — Що йому не хватало? Як хата, як у хаті, як, біля хати. Зайди в комору — повно хліба, заглянь у хлів — три свиняки, як гори, рохкають, а ще корова, бичок. І з одежі всього хватає. Недавно з Даркою їздили в Ружин, кожуха там за триста карбованців купили. Це, казав, щоб нирки узимку гріти. Все зоставив… У записці було, що пише її і за сльозами світу не бачить… А хто ж тебе заставляв таке робити?
— То він записку полишив?
— Аж дві. Одну, правда, порвав, а другу поклав у веранді на видному місці.
— Що ж він писав?
— Щось там про гроші. Гроші він брав на брикет, то писав Дарці, де поклав.
— І більше нічого?
— Пробачення просив і ще щось там… Я вже й не пам'ятаю, бо зовсім очамріла. Нічого голова не держить. Стала як решето.
Баба вмовкла й дивилася на свої скручені пальці, що нерухомо-лежали на колінах. Думалося, вона вже більше нічого не скаже. І Павло занепокоївся: адже він нічого про Іванове самогубство, вважай, не дізнався.
— Невже Іван ні на що не скаржився? Ви ж мати, і він вас любив, шанував.
Баба підвела очі. Вони вже були сухі, тільки, здавалося, позападали в чорних ямах іще глибше.
— Скритний він був у мене. Ніколи нічого не розказуй вав. Ото піду до Василя… Так він мене обводить по всьому господарству, все покаже, ні з чим не втаїться. «Оце, мамо, дивіться, які в мене свині, а оце скільки в мене хліба, а отут у мене дрова, брикет…» Од Івана ніколи не чула і словечка про себе. Якби не Дарка, то й не знала б, як вони живуть.
Сутулячись, через садок гойдався Семенов. Сірі очі були і звужені, вузькі губи одвисли, на нижній теліпався недопалок.
— Що, Пашо, знайомишся з моїм хазяйством? — заговорив іще здалеку. — Живу, брат, незгірш від інших. Глянь, яку хату відгепав. А мені торочать, що я п'яниця, жити не вмію…
Павлючка скрушно похитала головою. Семенов те помітив.
— Що смієтеся, що смієтеся? — накинувся на тещу. — Щоб не я, то вас тут кури загребли б.
— З тобою таки загребуть… Хатою він хвалиться, — підвищила голос Павлючка. — Сім літ будуєш і ще не закінчив. А хлів… На що він у тебе схожий? Іще довоєнний, під вітром гойдається. У всіх оно літні кухні, а в тебе?
— А на лихо мені та літня. Мені і в зимовій добре. Чи ви хочете, щоб я так окуркулювався, як Іван? Ха, хороми звів… А в літній кухні разом із мухами і їв, і спав.
— Не чіпай його. Не чіпай! — застогнала Павлючка. — Він господар був, а ти й п'яти його не вартий.
— До лампочки! — різко крутнув головою Семенов. — Господар… На цвинтарі хай господарює…
— Нема в тебе бога в серці.
— А хіба я кажу, що є? Чи кличу його туди? Мені й самому добре живеться, а вам біля мене.
— Ой, живеться… Знав би ти, Павлику, як нам при ньому живеться.
Павло знав. Катерина, дочка Павлючки, привезла Семенова з цілини, а з ним двоє дітей, одне його, друге від першого чоловіка. Спочатку Семенов був людина як людина: у колгоспі працював, дбав про дім, сім'ю. Потім став наглядати в чарку, від неї й поросло все горе: сварки, бійки, не раз сім'я тікала через вікна й ночувала в сусідів, занедбав господарство, покинув колгосп, подався в райцентр, там перебрав чи не всі роботи. Лікували його примусово, але, вийшовши за ворота лікарні, знову напився, розігнав сім'ю, побив у хаті вікна. А хату будував і справді чи не найдовше в селі.