В сузір’ї Дракона

Щось краєм вуха про той жахливий випадок, що стався на Чорноморському флоті, коли був підірваний і затонув крейсер, я вже колись, пригадую, чув, але, правда, без деталей, хоч і не надавав тому значення. А може, то Тільняшка вже комусь розказував ту історію, а той — мені… Хоча в нашому дворі ніхто його розповідям не вірив, біля скроні пальцями крутили. Хворий, що, мовляв, з нього візьмеш. Схиблені — на все здатні. Особливо на вигадки, у які вони ж самі й вірять. То «наполеонами» себе уявляють, то адміралами, то якимись секретними агентами… Але я, слухаючи його, чомусь… вірив йому. Сам не знаю, чому, але вірив, хоч він і був постійним пацієнтом психоневрології. Та й дільничний наш час од часу ним цікавився: як там Тільняшка? Поводиться тихо? Не загрожує нікому? Ну й добре. Хай собі ходить на волі… А коли що — повідомляйте, вживемо заходів… А що язиком пасталакає — так то в нього від хвороби… Бредня сивої кобили. Хоча на флоті він і справді служив. І школу водолазів закінчував. І щось там у глибинах моря робив. Але не повезло бідоласі, під час одного із спусків під воду травму голови отримав. Звідтоді в нього й почалася ота маячня.

— Вибачайте, Павле, може, не зовсім тактовне запитання: під час служби на флоті, ну, водолазом, ви не отримували травми? — несподівано для самого себе запитав я.

— І ви… туди ж? — він дивився на мене з жалем, як здоровий дивиться на хворого. — Вірите їм, а не мені?.. А я про вас був іншої думки… Жаль… — Зненацька рвонув на собі чорний піджак-куртку. — Ти гля’!.. На мені тільняшка — душа морська. А хто в тільняшці, ніколи не бре’… Травить байки — може, бо на те й моряк, а брехати — ні-ні. Надто серйозною у нас була служба, щоб ми ще й фантазували… — Помовчав, ніби трохи заспокоївся. — Вас цікавить травма? Відповім ствердно: так. Отримував. Коли поверталися до підводного човна, що в певному квадраті нас чекав… Але яка то в дідька травма? На зворотному шляху у мене заковерзував дихальний апарат, я почав задихатися, втрачати свідомість. Відчув — до човна не дотягну. Вискочив на поверхню, як чорт із шкатулки — у вухах дзвін і тріск, перед очима — жовті кола і чорні метелики у них пурхають… Зірвав апарат, сапнув свіжого повітря й відновив дихання… Оце і вся травма, якщо можна це назвати травмою. Але знову йти у глибину я вже не міг, був ризик, що апарат вдруге підведе. Довелося залишатися на поверхні. Але я був спокійний, бо знав: той район, де я знаходився, патрулюють гідролітаки, і мене підберуть. Чи передадуть про мене на базу… Лежу на своєму буксирувальнику, бовтаюсь на хвилях, у небо дивлюся, на зорі. А їх там!.. Рясно висипали, небо чорне, а зорі яскраві-яскраві. Пригадав колись чуте: кожна зірка — то чиясь доля. Десь, думаю, і моя там світить — яка вона?.. Я був відмінником служби, вже тоді мав нагороди, подяки. Завдання завжди виконував тільки найкраще — як і того разу. А що не дотягнув до підводного човна — так се на моїй репутації підводного «вовка», зрештою, не відіб’ється — техніка підвела. А вона кожного може підвести. Та й завдання командування ми встигли виконати, так що все добре… Лежу, ранок народжувався ясний, гарний. Тиша. Легкий нічний бриз, що його звуть морським, коли з охолодженого вночі берега вітер дме у бік моря. На душі в мене — благодать. Навіть радий був негаданій нагоді побути на самоті й трохи відпочити душею… І раптом… Наче море глибоко зітхнуло — в першу мить я подумав, що то вранці міняється бриз… Але море так глибоко зітхнуло! І я збагнув: вибух! І стався він у тому напрямку, де бухта, де ми щойно «мінували» крейсер. Я навіть загледів на обрії спалах — як від гігантської дуги електрозварювання. «Гм, — подумав я сполошено, — що б то могло бути?» Але тут же й заспокоїв себе — не інакше, як інша група водолазів-диверсантів у тому місці підірвала — з метою тренувань — якусь стару посудину. Як ото й ми раніше робили, адже на флоті тренувалися не одні ми… Хоча якийсь хробачок сумнівів і точив мене: чому вибух стався в тому напрямку, де щойно були ми? Та ще в бухті, де на банках стоять бойові кораблі? Але якось себе заспокоїв… По якомусь часі неподалік мене висунувся з води перископ — ясно, підводний човен прийшов за мною. Слава Богу! Мене забрали на човен — товариші мої там же, задоволені, всі були в передчутті нагород. Завдання ми виконали на «відмінно», крейсер замінували за всіма правилами… Правда, трохи насторожувало, що нас ніби ізолювали від екіпажу — з наказу командира. Тримали окремо та ще й під охороною. Ясно, командир човна сам на таке не зважиться, певно, отримав наказ. Але для чого? І на базі, коли повернулися, нас теж спішно ізолювали — наче прокажених. Спасибі, що хоч пояснили: це, мовляв, з метою забезпечити нам спокій… Гм-гм… З вигляду старшого офіцера, начальника нашої групи, ми розуміли — щось не те. Проте нас заспокоювали: відпочивайте, проходьте психологічну адаптацію, спіть побільше і все викиньте з голови, адже нічого не сталося, а завдання своє ви блискуче виконали… Та шила в мішку не втаїш. Хоч як нас не ізонювали, а ми дізналися про жахливу річ; тієї ночі, власне, на світанку вибухнув і затонув у бухті крейсер. Називали, який. Той, що ми його мінували. Команда майже вся загинула… Страшно було й чути таке. Не йняли віри — та бути такого не могло! Ми були в шокові. Наче хто обухом по тім’ю обамбурив; т-туди твою!.. Крейсер підірвали!..