Пригоди в оргазмотроні
- Автор: Тернер Крістофер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-512-4
- Переводчик: Назар Агаджанян
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Пригоди в оргазмотроні». Краткое содержание книги:
Книжка британського дослідника Крістофера Тернера в деталях простежує інтелектуальну історію Райха у різних контекстах: становлення психоаналізу та університетське життя студентів в Австрії після Першої світової війни; формування нацизму в Німеччині та його розповсюдження Європою у 1930-х роках: настрої, страхи, інтелектуальні пошуки, розчарування, шлях вічного емігранта, неймовірна популярність, знищення наукового доробку Райха американською владою, суд, арешт, смерть у камері за кілька днів до звільнення. У цій біографії — непересічна особистість, неординарний науковець, роботи якого виходять за межі наукових канонів та знаходяться у сірій зоні між наукою та псевдонаукою.
Однак Перлз, як і Райх, перестав вбачати збудження як явище суто генітальне, й такий перелом у поглядах посприяв тому, що відкрилося декілька трамплінів для злету нових видів задоволення. На думку Райха, теорія лібідо була непорушним догматом, а Перлз, розширюючи межі свого пізнання задля звеличування оральних та анальних втіх, увів у дію її поліморфно-гріховний та єретичний образ — той, який, хай як іронічно це звучало, пізніше відповідатиме нормам капіталізму.
Того року Перлз, його дружина та Пол Ґудмен заснували Нью-Йоркський інститут ґештальт-терапії, дирекція якого засідала в Перлзовій квартирі, а процедурні розташовувалися за адресою Сентрал-Парк Вест, 315. Семеро засновників щотижня зустрічатимуться задля групової терапії. Організація була позбавлена пут бюрократичної ієрархії, і кожен, і Перлз — не виняток, піддавався чесній критиці, яка розглядалася як ключ до пізнання самого себе. Аналізували там у доволі публічній манері; члени групи звертатимуть увагу одне одного на кожне обмеження чи то причину нервозності, жодну з яких не можна було толерувати. Еліот Шапіро, колишній боксер і завідувач школи психіатрії при лікарні Кінґз Каунті, що в Брукліні, йдучи на один із сеансів, взяв із собою товариша, який пізніше розказав, що він «ще ніколи не бачив таких агресивних і запеклих перепалок, як ті, що не згасали в цих групах. Ані на секунду жоден, практично жоден, не міг бути певним своєї безпеки».
Шапіро пригадував: «Ми шпетили одне одного, і шпетили, і шпетили — щотижня. І то було найміцніше шпетиво, яке ви лиш можете уявити… Якщо б ви тільки могли пройти крізь ці групи й достойно прийняти бичування, образи та зауваження…». Не всі учасники були достатньо товстошкірими, аби витримати цю брутальну відвертість. Психотерапевт Джим Симкін, як і Ральф Гефферлайн, співавтор «Ґештáльт-терапії», полишили групу, бо їм здавалося, що всі «поливають їх лайном собачим».
Задля просування своєї нової школи Перлз подорожував від міста до міста, знайомлячи аудиторію, що складалася із психіатрів, соціальних працівників та інших зацікавлених сторін, зі своєю філософією «тут і зараз». Він навчав групи з Клівленда, Детройта, Торонто та Маямі, як бути чутливими до потреб свого тіла і як йти за власними імпульсами, бути відвертим й не сахатися інших. Напихаючи учасників своєю технікою інформованості, він діяв різко й конфронтаційно: А що ти зараз робиш? Що переживаєш? Що відчуваєш? Ізадор Фром, який був одним із представників оригінального складу Нью-Йоркської групи, пригадує, що такі оказії часто супроводжувалися драматизмом, були сповнені «тремтіння, тремору та тривоги» — продуктами гіпервентиляції слухачів почуттям збудження під дією механічної напруги від безжалісних спонук та запитань Перлза.
Нью-Йоркський ґештáльт-інститут також проводив публічні семінари, як і той, що вів Ґудмен й звався «Психологія сексу» («Чого тут не зробиш, то це не навчиш», — сміявся той). Наслідуючи Райха, там викладали, що невроз можна було вилікувати, піддаючи пацієнта сексуальному задоволенню. Ґудмен почав вивчати це питання глибше, й до нього часто направляли людей із проблемами саме такого характеру, як-от, наприклад, чолов’яга, якого після операції на простаті турбувала якість його оргазмів. Ще один припускав, що може бути гомосексуалом; бісексуальний Ґудмен витягнув свого пеніса й почав вимагати, аби пацієнт доторкнувся до нього, аби той міг поставити діагноз. Такі його дії, без жодних сумнівів, були результатом впливу на нього Хітчманна, віденського аналітика, який було також попросив Перлза, якого теж мучила сексуальна дисгармонія, показати йому свого пеніса.
Під час одного з групових сеансів Ґудмена хтось із присутніх жінок поскаржився на брак сексуального компанійства, й Ґудмен пішов «на обхід» присутніх й організував їй цілісінький забитий побаченнями тиждень. «Бачиш, не так вже це й важко», — запевняв він її. Також він не мав нічого проти, аби запропонувати і свої послуги з позбавлення неврозу пацієнтам будь-якої статі, і одного разу погодився скласти пацієнтці компанію, коли та запросила його в подорож до Європи за її рахунок. Він жартував, що варто заснувати коледж сексу, аби його величезний досвід міг віднайти педагогічний застосунок. «Я — соціопат», — застерігав він потенційних пацієнтів. У записі в щоденнику, датованому 1957 роком, Ґудмен озирався на останні десять років свого життя й підсумовував, що зробив із сексу «хибну культ-релігію (одержимість)». «Сам статевий акт, — казав він, — набув значення ритуального жертвоприношення на благо суспільства».