Пригоди в оргазмотроні
- Автор: Тернер Крістофер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-512-4
- Переводчик: Назар Агаджанян
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Пригоди в оргазмотроні». Краткое содержание книги:
Книжка британського дослідника Крістофера Тернера в деталях простежує інтелектуальну історію Райха у різних контекстах: становлення психоаналізу та університетське життя студентів в Австрії після Першої світової війни; формування нацизму в Німеччині та його розповсюдження Європою у 1930-х роках: настрої, страхи, інтелектуальні пошуки, розчарування, шлях вічного емігранта, неймовірна популярність, знищення наукового доробку Райха американською владою, суд, арешт, смерть у камері за кілька днів до звільнення. У цій біографії — непересічна особистість, неординарний науковець, роботи якого виходять за межі наукових канонів та знаходяться у сірій зоні між наукою та псевдонаукою.
Обидва по черзі сиділи в акумуляторі й добилися, як писав Берроуз, «очевидних результатів». Берроузу було цікаво, що мексиканці, які працювали на фермі, думали собі про цю дивну коробочку, у яку двійця заходила, «обгорнувшись рушниками», і виходила, почуваючись «сексуальними й здоровішими», ще й із «стояками». Берроуз та Келлз також зібрали одну меншу Райхову камеру-ливник, із розтрубом, яку використовували як додаток до великої камери. Їхня «зроби своїми руками» продукція, як визнавав Берроуз, була ще тією «халтурою», але все ж давала дуже потужний «сексуальний заряд».
«Я тут на днях читав “Біопатію раку” — останню книгу Вільгельма Райха, — писав Берроуз захоплено до Керуака. — Кажу тобі, Джеку, то єдиний аналітик, який щось тямить. Прочитавши книгу, я змайстрував оргонний акумулятор, і це справді працює. Чоловік — не псих, він бісів геній». Керуак казав, що Берроуз із захопленням агітував його згадати за камеру в його романі «У дорозі» (1955). Як писав Керуак, Берроуз запропонував йому такий уривок: «Нумо, скажіть мені, хлопчики, чом би вам не спробувати мого оргонного акумулятора? Влийте молодості до кісток. Я після нього мчуся до першого ж курв’ятника із швидкістю дев’яносто миль на годину, трах-трах-трах!».
Берроуз до кінця своїх днів час від часу користувався приладом. В останній його камері — неохайній, по клаптях зібраній халабуді, яку той тримав у саду позаду свого будинку в місті Лоуренс, штат Канзас, був ілюмінатор, крізь який свого часу виднілося фото рок-зірки Курта Кобейна. У 1970-х роках у журналі «Oui» вийшла стаття його авторства, яка звалась «Усі акумулятори, що я мав». У ній він вихвалявся: «Зайшовши до оргонного акумулятора, який ми зібрали на апельсиновій плантації в місті Фарр, що в Техасі, ваш репортер-крутелик у віці тридцяти семи отримав спонтанний оргазм… без рук. А вся справа у тому маленькому акумуляторі локального застосування».
«А що тобі з цього?» — анархіст Пол Меттік запитав якось у Ґудмена, коли той сказав йому, що щойно завершив сеанс в акумуляторі. «Нічого, — відповів Ґудмен так, наче то була, радше, екзистенціальна, а не лікувальна процедура, — нічого. Але це саме те, це саме те, що воно тобі дає».
Перлз зробив висновок, що будь-які схвальні заяви про оргонну камеру можна було розглядати як ефект плацебо. «Я стовідсотково віднайшов неточність у їхній схемі, — казав він про користувачів оргонної камери, яких зустрічав, — сугестивність, яку можна викривляти, як мені заманеться». Райх, на думку Перлза, зробив основний внесок до створення наукового підґрунтя для введеного Фрейдом поняття опору характеру, але він поспішив із своїми намаганнями зробити з лібідо видиму реальність. «Відтак поняття опору й справді існує, жодних сумнівів щодо цього, — пояснював Перлз, — але лібідо було і залишається енергією гіпотензивною, яку винайшов сам Фрейд задля пояснення своєї моделі людини». Райх, як він вважав, гіпнотизував себе і своїх пацієнтів до стану віри в існування оргону як фізичного та видимого еквівалента лібідо.
Перлз зауважив, що у всіх користувачів оргонної камери, зазвичай проявлялись певні симптоми параної. «Згодом я ще раз глянув на теорію броні, — продовжив Перлз, — і усвідомив, що ідея броні характеру й сама носила параноїдальні одежі. Вона припускає необхідність захищатися від навколишнього середовища і його ж атакувати». Вегетотерапію Перлз критикував за те, що та сприяла формуванню параноїдальних рис, заохочуючи пацієнта до того, щоб він чи вона «вбачали причину внутрішньої невдоволеності в зовнішніх обставинах, відмовлялися й скрупульозно відбирали матеріал, який можна асимілювати й зробити частиною себе».