Пригоди в оргазмотроні
- Автор: Тернер Крістофер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-512-4
- Переводчик: Назар Агаджанян
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Пригоди в оргазмотроні». Краткое содержание книги:
Книжка британського дослідника Крістофера Тернера в деталях простежує інтелектуальну історію Райха у різних контекстах: становлення психоаналізу та університетське життя студентів в Австрії після Першої світової війни; формування нацизму в Німеччині та його розповсюдження Європою у 1930-х роках: настрої, страхи, інтелектуальні пошуки, розчарування, шлях вічного емігранта, неймовірна популярність, знищення наукового доробку Райха американською владою, суд, арешт, смерть у камері за кілька днів до звільнення. У цій біографії — непересічна особистість, неординарний науковець, роботи якого виходять за межі наукових канонів та знаходяться у сірій зоні між наукою та псевдонаукою.
Закінчивши 1936 року Гарвард, Берроуз вступив на медичний факультет Віденського університету (Райхової alma mater), дотримуючись невиразного плану стати психоаналітиком. Втім, його перебування в Австрії ознаменувалося пануванням стрімкого розвитку заразного сифілісу, з яким той уже стикався в Америці, що викликало в нього відразу й вганяло в депресію. Провчився він аж один семестр. Повернувшись до Нью-Йорка, Берроуз аналізувався в Пауля Федерна, першого лікаря Райха, якого той згодом вважатиме своїм запеклим ворогом. Берроуза запроторили до божевільні 1940 року після того, як він у манері Ван Гога відтяв собі кінчик пальця на ознаменування невзаємного кохання (психіатр з клініки Бельв’ю діагностував у нього параноїдальну шизофренію). Батьки Берроуза давали йому в місяць 200 доларів грошової допомоги за умови, що той продовжуватиме лікування у професіоналів, і 1946 року Берроуз проходив курс наркоаналізу з доктором Льюїсом Волберґом, який задля стимуляції його підсвідомого використовував звеселяючий газ та гіпноз.
Пройшовши курс терапії з лікарем Волберґом, Берроуз почне і сам практикувати «непрофесійний аналіз» зі своїми друзяками, витлумачуючи їхні сни, комфортно вмостившись в обіймах свого м’якого крилатого крісла в стилі вінг-бек. Також він грав з ними в гру, що була пародією на Райхову методу аналізу характеру, яка його зацікавила. Задля полегшення процесу зняття численних шарів броні їхньої особистості, група «пацієнтів» розігруватиме сценічні адаптації фарсів — Берроуз називав цю вправу із аматорського театрального мистецтва «виступами». Наприклад, під публічним образом Берроуза, визнаного правонаступника поважної сім’ї з міста Сент-Луїс, причаїлася манірна англійська гувернантка-лесбійка («Любонько, ви якраз вчасно до чаю. Годі вам лихословити перед всіма!»); зітріть гувернантку — і побачите Старого Люка, половинщика родом із крайнього півдня, що носить пістолет і жує тютюн («Зубатку колись випотрошував?»); останній прошарок, самісіньке ядро, то був спокійненький торговець порцеляною — умоглядний, апатичний персонаж, що сидів, медитуючи, на берегах річки Янцзи. У Ґінсберґа прихованим «я» був угорець-франт; тоді як Керуак уподобав собі роль наївного американця, що згубився у вишуканості Парижа.
Альфред Кінзі зустрів трійцю — Берроуза, Ґінсберґа та Керуака — під час однієї з нічних вилазок на Таймз-сквер до їхнього товариша Герберта Ганке, продажного проститута, який винайшов термін «біт» та показав Берроузові світ рекреаційних наркотиків. Кінзі платив Ганке за кожного учасника опитування, присланого ним до його номера в готелі «Астор» — й тріо представників покоління «біт» були одними з них. (Коли Кінзі, якому, задля розслабленості своїх співрозмовників, подобалося використовувати у своїх інтерв’ю сленг, запитав Ґінсберґа прямо: «Вставляв комусь у “духовку”?». Ґінсберґ сказав, що й гадки не має про що той говорить). Служба охорони в «Асторі», яка всіма силами протидіяла проституткам, сутенерам та наркоманам, що юрбами залітали до вестибюля готелю із Таймз-сквер, аби вловити ліфт до номера Кінзі, де за відкриття своїх сексуальних історій давали одного зеленого. Метрдотель хотів, аби той негайно виїхав. «У нашому номері ніхто не роздягатиметься», — запевняв його Кінзі. «Так, — наполегливо сказав менеджер, — але ж голови їхні ви точно роздягнете».
Після того, як Берроуз поїхав із Нью-Йорка до Техасу (туди його відправив суд через те, що той підробив рецепт на морфін), Ґінсберґ написав, що його «непрофесійний аналіз» із Берроузом, бастардська версія райхіанізму все ж таки зламала декілька фортифікацій його характеру й, нічого, по суті, не змінивши, не залишила натомість, аби компенсувати втрачену броню»{437}. Переживаючи конфлікт на підґрунті своєї гомосексуальності (на той час він крутив інтригу з Нілом Кейсіді, для якого секс, як стверджував Ґінсберґ, був «чимось на кшталт приємної йоги»), Ґінсберґ писав до Берроуза, що подумував над тим, аби звернутися до аналітика. «Краще б тобі залишитися із райхівцями, які й справді діло говорять, вони більше в темі», — рекомендував Берроуз у лютому 1947 року, будучи певним, що більшість аналітиків інших конфесій була рабами конформізму, які отримували задоволення лиш тоді, коли із клієнтів робили «офісний планктон… [усіх] тих підневільних, що благоговіють перед стразом батога». Райхіанізм подобався людям з однієї зрозумілої на те причини, вважав Берроуз, бо ті, що його практикують, не диктуватимуть тобі, як жити.