Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
— Двоих в бронетранспортере контузило.
— Наші?
— Нет. Армейцы.
— А чим їх контузило?
— Говорят, что крупнокалиберный пулемет влупил по броне. А вообще, хрен их знает, что там было.
Ще з Майдану помітив, що в бою почуваюся нормально і невимушено. Багато чому дивуюсь. Щось дуже вражає, як та артилерійська підтримка в тилу. Дещо навіть веселить — це про те, як ми наступаємо натовпом. Але все це триває до перших втрат, які спускають романтиків з неба на землю. Змушують по-новому, по-тверезому поглянути на події, що відбуваються навколо. Втрати в бою — звичайна річ. Але тепер це сприйняття змінилось. Що саме його змінило? Може, те, що на Іловайськ направлено багато сил? А може, саме місто має якусь зловісну ауру? Не знаю... Згодом побачимо. Розвиток бою все поставить на свої місця. Непростого бою. Бій кожного за своє життя.
Мчить вантажівка. Зенітники під’їжджають до позицій першої штурмової роти. Направляють, установлюють, закріплюють і заряджають — бігають, як білки. Одразу видно, що вони багато тренуються, оскільки зараз демонстрували таку злагодженість.
Десяток секунд, і все готово. Усі розходяться, і два стволи діаметром двадцять три міліметри починають свою смертельну роботу. Щоразу вражає їхня стрільба. Настільки видовищна, що, мабуть, і сепаратисти дивляться з роззявленими ротами.
Оглушливий шум псує барабанні перетинки. Стіна пилу здіймається майже до крон дерев. Гілки, дерева і кущі — усе падає до землі скошеним. Ворог зовсім змовк. Мабуть, страшно...
Відстрілявши необхідну кількість боєкомплекту, зенітники так само швидко зникають. Чудові хлопці!
— Дивись, «Піаніст»! Там «Тин»!
— Справді! «Тин»! Ходи сюди!
— Здоров, хлопаки! Ви будете сьогодні стріляти?
— Не знаємо... Тут важко сказати. Дуже тісно.
— Та шо тут тісного? Поїхали вперед, гепнули пару раз так, щоб у сєпарів аж труси позлітали. Ви ж це вмієте!
— Та ми то вміємо... Але якщо тут стріляти, то твоя задниця підгорить, бо тут дуже ТІСНО.
— Ей, ну вас. Треба трохи енергійнішими бути. Жвавіше- жвавіше.
— З дівчатами буде жвавіше! Тут треба тримати голову холодною.
Продовжуємо рух. «Камаз» не витримує й просувається вперед. Може, це «Тин» на нього так вплинув?
— Скільки ж тут машин? Півкілометровий затор. Усі рвуться воювати. О чудеса! Але що буде, якщо доведеться відступати? Єдина артерія, що врятує нам життя, — закупорена нашими ж машинами.
— «Амбал», а що це таке?
Над головою вузенький місток. Перил немає. Схоже більше на якусь бетонну ринву.
— Це акведук. Ним поля зрошують.
— Буде геть не смішно, якщо ця штука впаде нам на голову.
— Та не впаде. Якщо, звісно, хтось їй не допоможе...
В авангарді колони вже не так нудно. Кулі свистять на кожному кроці. Тільки встигай пригинатись. Може, хоч тут дадуть постріляти.
«Нас обстрілюють!»
«Хто говорить?»
«”Чуб”! Ми попали в засаду. В нас один поранений і один двохсотий».
«”Чуб”, де ви зараз?»
«На правому фланзі. В будинку».
«”Чуб”! Це не можливо. На правому фланзі наші союзники».
«Серйозно?! І наші союзники впритул закидують нас гранатами?! Це сєпари, вашу мать!»
Весь батальйон прозрів. Які сєпари? Там не повинно їх бути. Комбат сказав, що правий фланг наш і не потрібно туди стріляти. Де тоді наші союзники?
«”Чуб”, тримайтесь там. Ми вже відправили вам підмогу».
Дійшли до бетонного блокпоста. Ворожий вогонь посилюється з кожною секундою. Повітря перенасичене залізяччям, яке тут літає.
— Що це таке? Чуєш цей тріск?
— Это пули. Просто рекошетят об ветки. Не ссы!
Хаос тут такий, як під час святкування Нового року в Китаї. Малі і великі вибухи, свисти, крики і важке дихання. Що вийде, якщо змішати це все воєдино? Правильно! Бойові будні батальйону «Донбас».
— Гранатометчики! Где гранатометчики?
— Мы здесь?
— Надо, чтобы кто-то отработал автоматическим гранатометом по многоэтажке и окрестностям. Оттуда больше всего стреляют.
— Щас я «Бугра» позову...
До речі, «Бугра» перевели від «Мангуста». Тепер він командир автоматичного гранатомета. Великий дядько тепер. Має у підпорядкуванні помічника — «Апостола». Хоча з «Бугровими» габаритами можна й самому тягати цей гранатомет.
«Апостол» — вірменин протестантської віри. Ще худіший, ніж я. Зате начіпляв на себе все, що було. Налокітники, наколінники, тактичні окуляри та рукавиці, бандану і каску. Ще й бронежилет здоровезний. Одне слово — Рембо. Нагадує мене під Первомайськом. Через це я ледь не вмер тоді.
«Бугор» одним рухом витягує гранатомет із машини і дає «Апостолу». «Апостол» приймає бойову стійку й натискає на гашетку. Перший залп гранат летить у повітря. Гранатомет починає конвульсивно стрибати від того, що немає фіксації. Хоч в «Апостола» і багато ваги на собі, але це не рятує його від інертного руху за гранатометом. Обоє ритмічно підстрибують і помалу нахиляються. Зараз упадуть набік. Але ні. На щастя, збоку стоїть «Бугор». Дбайливо хапає своїми руками «Апостола» і гранатомет, ставить назад у бойове положення. Збоку це кумедно виглядає. Наче друкарська машинка. Під час набору каретка постійно рухається у крайнє положення. Щоб продовжити процес, потрібно повернути його у вихідне положення. Тут така сама система.