Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
— Не расходитесь далеко. Щас поедем!
Це — «Монгол». Він хороший командир. Постійно запитує, що кому не вистачає з озброєння. Приймає пропозиції і виконує укомплектування підрозділів. Це він дозволив мені помінятись автоматами з грузином.
— Друже «Монгол»! А як ви думає, реально дістати нічний приціл нам на станковий гранатомет? Страшенно став би нам у пригоді.
— А у вас разве есть куда его крепить?
— Так. Ми з Лисичанська привезли трофейний. Там якраз є кронштейн для такого прицілу.
— Ну, если есть, то попробую достать. На днях буду на складах. Потом и поговорим.
Їдемо вже три години. Не витримую. Навіть свіжий вітер вже не рятує від сну. На наступній зупинці міняюсь з «Амбалом». Іду в кабіну трохи поспати. Допоможе ця година дрімоти? Побачимо...
— Усе. Більше не можу. Як я хочу пити. Неймовірно хочу!
— «Камаз», дай бутылку воды.
— Бери.
— А чому ми зупинились?
— Так уже приехали.
— А де ми зараз?
— В Многополье. Возле Иловайска.
Дивна назва. Ще такої не чув.
Надворі трохи розвиднілось. Закурюю цигарку. Ми на перехресті. Поряд стоїть протитанкова пушка «Рапіра». По боках — соняшникові поля. У них сховані міномети. Їх десь десяток. Нічого собі! Стільки артилерії! Що тут буде сьогодні? Мінометні розрахунки готуються до бою. Складають боєприпаси.
Попереду — стандартна вже в цій війні дорога з природним тунелем. Схожа на ту, по якій ми перший раз Попасну штурмували.
Якщо правильно зрозумів, то наш батальйон сьогодні буде головною стравою — в авангарді.
— «Амбал», ти хоч виспався?
— Та трохи подрімав.
— Бував раніше в цих районах?
— Ні. Це трохи далеко від мене.
— А Донецьк далеко звідси?
— Та ні, мабуть. Не пам’ятаю вже відстань.
Усі гуртуються біля комбата, який дає настанови перед початком. Наших бійців також тут багато. Більше ніж сотня. А може, навіть дві.
— Наша задача — быстро проскочить опасные участки и занять свои позиции. Для того, чтобы артиллерия, смежники и тяжелое вооружение могли делать свою роботу.
— А где будут смежники?
— Они идут с правой стороны. Сзади — наши. Все остальное находится под контролем врага.
Нічого не зрозумів. Що? Коли? До чого? Нічого не почув. Грець з ним! Пріоритет — рух вперед і знищення всього, що стріляє в нас. І так доти, доки не скажуть «стоп».
Перша штурмова рота стоїть позаду бронетранспортера. Усі вишикувались у бойові порядки й рушили. Решта їде за ними на машинах. Здається, день буде багатообіцяльним. Ще й бійці Правого сектору з нами. Якесь не просте це місто Іловайськ...
Декілька секунд ідемо спокійно. Хтось раптово відкриває вогонь і по інерції всі починають стріляти. Вогонь ведеться з будь- якої потенційно небезпечної причини. Хрускіт гілки, сполохана пташка, якісь голоси чи неприродне гудіння вітру — стріляють в усе. Гул від автоматів стоїть такий великий, що в жодному тирі такого не почути. Навіть не можу відрізнити, де ворожий вогонь, а де — наш.
— Прекратить стрельбу!! Прекратить!!!
Командири стримують хаотичний вогонь. Дуже важко контролювати такий натовп. Більшість із нас працювали в офісах, викладали в університетах, займались бізнесом декілька місяців тому. А зараз — б’ємося з ворогом на смерть з власної волі. Природно для людини в такій ситуації відчувати емоційну загостреність. Усе навколо хоче твоєї смерті. Пручайся! Борись! Усунь загрозу, інакше вона усуне тебе. Це первісний інстинкт виживання. Через це кожному постійно щось ввижається-вчувається. Ще й своїх можуть випадково підстрелити.
Вороги досить активно ведуть спротив. Не виходять на прямий контакт. Застосовують у хід автомати, гранатомети та важкі кулемети.
Колона зупиняється. Машина швидкої допомоги проїжджає повз. Пішли, мабуть, перші втрати.
— «Камаз», ти куди?
— Сидите здесь. Я щас буду. Пойду, может помогу чем-нибудь.
З нашого взводу тут тільки три машини. Наша, «Утьоса» і «Бугра».
— А чому «Лєрмонтов» з нами не поїхав?
— Хлопці кажуть, що його направили в інше місце. У Спартак.
— А це де?
— Біля Донецька.
— Ого! Так вони ще звільнять його без нас. «Лєрмонтов» потім буде купатись у променях слави.
— Ну, не знаю. Поки що від них ніяких новин не було.
— Цікаво, а ми сьогодні будемо стріляти з гранатомета? Бо в мене вже вуха сверблять. Чують, що будуть вибухи.
— У мене таке ж саме питання. Але як тут постріляєш? Повсюди свої бігають. Немає місця для маневрів.
Колона продовжує рух.
— «Камаз», що там сталось?