Німа смерть
- Автор: Кучер Фолькер
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9248-9
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Німа смерть». Краткое содержание книги:
І знов Берлін. Весна 1930 року. Європейське місто, сліпучі вогні реклами, тріумфальна поява звукового кіно. Його вже називають новим мистецтвом. Але є й ті, для кого звукові фільми тільки дешеве потурання невибагливим смакам глядачів.
Конкуренція між звуковим і німим кіно стає все жорстокішою. І ось з’являється він — той, хто в ім’я «великого німого» здатен піти будь на що. Чи він просто прикривається цим?
Ґереон Рат намагається розплутати одночасно кілька загадок. І, звісно, знов ризикує і своїм життям, і своїм добрим ім’ям, і своєю кар’єрою. Ще крок — і відкриється правда… Чи то буде тільки новий поворот драми?..
Вони ще деякий час ішли вздовж озера, постійно маючи перед собою краєвид з Павичим островом, а потім раптом ліворуч, просто посеред лісу, виросла церква, а тоді вони опинилися перед темним російським зрубом, що сидів на невеличкому пагорбі над озером.
— «Нікольскоє», — сказав Шарлі.
— Прекрасно, — відгукнувся Рат.
— Не думав, що ми зайшли так далеко на схід, — пожартував Пауль.
У зрубі містився ресторан, а його тераса виходила на озеро. Орендодавець оптимістично виставив перші столи й парасолі, а відвідувачі залюбки прийняли пропозицію. Вони марно намагалися знайти місце самотужки, але кельнер упевнено повів їх до маленького хиткого столу.
— Тут хоч розмовляють німецькою? — запитав Пауль.
— Ти можеш застосувати свої знання з російської, якщо захочеш, — відважив Рат.
— Першим корчмарем справді був росіянин, — сказала Шарлі, — Іван Бочков, королівський кучер. Коли у тисячу вісімсот двадцятому зруб добудували, він став наглядачем. У перші роки король приїжджав сюди на чай, але потроху зруб став популярним місцем. І, звісно, Бочков частував гостей, навіть акомпанував танцям — він був пристойним піаністом. Король заборонив це, коли дізнався, але Бочков продовжував таємно — «Нікольскоє» було аж надто популярним. Ось так тут почалося. Не дуже типовий заміський ресторан.
Як на те, кельнер, який незабаром підійшов до їхнього столу, справляв враження аж ніяк не росіянина, а типового берлінця.
— Солянка закінчилася, — перервав він Рата, який намагався замовити щось відповідне місцю.
Кельнер порадив їм, натомість, Віденський шніцель, і, за браком розумних альтернатив, усі троє пристали на рекомендацію.
— Може, тут гастрономія досі незаконна? — прошепотів Пауль.
— Не виключено. Принаймні, кельнер, схоже, не так давно звільнився з в’язниці.
— Ласкаво просимо до Берліна, — зіронізував Рат.
— Зважай! Ти сидиш за одним столом із берлінкою!
— Винятки підтверджують правило.
Прийшов кельнер з напоями. В усякому разі, він любив тварин — поставив перед собакою мисочку з водою.
Пауль обрав вино, і воно справді було добре.
— Отже, ви винний комівояжер? — запитала Шарлі.
— Не зовсім. У мене своя винарня. Просто ми хочемо розширитися. Принести у столицю трохи більше якісного рейнського вина. — Пауль підняв келих. — Тепер, коли ми нарешті маємо належне знаряддя, як вважаєте, чи не час нам покласти край цьому «виканню»? Бо мене це геть спантеличує: ще трохи, і я почну до Ґереона звертатися на «ви», хоча між нами ніколи такого не було. Отже, мене звати Пауль.
— Шарлотта.
Вони цокнулися келихами, і Пауль поцілував Шарлі у праву і ліву щоку.
— Попри те, що ми на «ти», я теж можу з тобою цокнутися, — сказав Рат.
— Навіщо? Ти хочеш перейти зі мною на «ви»? — запитав Пауль.
Шарлі засміялася, і Рат усвідомив, що він ревнує до друга, ніби Пауль щойно вкрав у нього той її сміх. Йому пригадалося, як вони, свого часу, змагалися за прихильність однієї жінки і як це мало не зруйнувало їхню дружбу. Тоді вони присягалися ніколи більше такого не допускати — їхня дружба має бути важливішою, ніж будь-яка історія з жінкою.
Але Шарлі була не просто історією з жінкою.
Він почув своє ім’я і второпав, що Пауль і Шарлі розмовляють про нього.
— Як ви, насправді, познайомилися? — питала Шарлі.
— У школі. Я прийшов новачком у їхній клас, мої батьки переїхали з Нойвіда. Тому я не знав там жодної собаки. А Ґереон ще кинув мокру губку мені на голову, коли вчитель не бачив.
— Як це?
— Єдине вільне місце було поруч зі мною, а я не хотів, щоб новачок там сідав, — вступив Рат. — А інші захотіли, щоб він дістав мокру губку на голову. Вони передавали її з першого ряду, аж доки вона не потрапила до мене. Губка була реально мокрою. Насправді, ми планували підкласти її вчителеві, зануді, щоб він на неї сів. Але тут прийшов новачок...
— І що?
Рат знизав плечима.
— Пауль взагалі не зреагував. Крейдяний розчин стікав йому по обличчю, а він спокійно шукав своє місце. Те, що поруч зі мною.
— Потім ми доволі гостро це обговорили, під час великої перерви. І відтоді стали друзями.
— У мене розпухла губа, а у тебе — синець під оком. Чи навпаки?
— Не пам’ятаю, — зізнався Пауль. — Але факт, що це нас з’єднало навіки. Такі речі дуже єднають.
— Серйозно? — засміялася Шарлі. — Я сподіваюся, вам не доведеться битися щопівроку, щоб оновити свою дружбу!
— Ми так часто не бачимося.
— Як може таке спасти на думку? Кинути мокру губку новачкові на голову?