Німа смерть
- Автор: Кучер Фолькер
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9248-9
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Німа смерть». Краткое содержание книги:
І знов Берлін. Весна 1930 року. Європейське місто, сліпучі вогні реклами, тріумфальна поява звукового кіно. Його вже називають новим мистецтвом. Але є й ті, для кого звукові фільми тільки дешеве потурання невибагливим смакам глядачів.
Конкуренція між звуковим і німим кіно стає все жорстокішою. І ось з’являється він — той, хто в ім’я «великого німого» здатен піти будь на що. Чи він просто прикривається цим?
Ґереон Рат намагається розплутати одночасно кілька загадок. І, звісно, знов ризикує і своїм життям, і своїм добрим ім’ям, і своєю кар’єрою. Ще крок — і відкриється правда… Чи то буде тільки новий поворот драми?..
— А тебе яким вітром сюди занесло?
— Порадили у готелі. Спочатку Бранденбурзькі ворота і Унтер ден Лінден, потім до Радіовежі і прогулянка по Кудамм. Це те, що тут рекомендують простодушним чужинцям.
Пауль допитливо подивився на Шарлі.
— Ти не хочеш познайомити мене зі своєю чарівною супутницею?
Рат прочистив горло.
— Безперечно. Шарлотта Ріттер, Пауль Віткамп, старий друг з Кельна.
Пауль потиснув руку Шарлі.
— Не такий уже й старий, — зауважив він. — Отже, ви показуєте старим рейнцям Пруссію тут, у Берліні?
— Хтось має це робити.
— Жаль, що мені не дали такого чарівного гіда, і я мушу самотужки відкрити Берлін.
— Ти найнещасніший! — співчуття Рата не було глибоким. — Хоч би мені не заплакати.
— Поїдьте з нами, і вам не випаде згаяти неділю самотиною.
Рат подивився на Шарлі. Здавалася, вона говорить серйозно.
— Пауль хоче на Радіовежу, а ми вже там побували.
— Можливо, він хоче перемінити план і поїде з нами на Ванзеє...
— Перш ніж почне розгортатися дискусія, можливо, я маю особисто прокоментувати цю ситуацію, — втрутився Пауль. — Це дуже приємна пропозиція, але я не можу її прийняти. Я вже зіпсував Ґереонові суботній вечір, тож, принаймні, хочу дати йому спокій сьогодні.
— Облиште цю хибну делікатність! Ви нам нічого не зіпсуєте. Якщо вас приваблює невеличка мандрівка за місто і прогулянка над озером, просто приєднуйтесь, а Радіовежа і Кудамм від вас точно не втечуть. Крім того... Ви не уявляєте собі, як я хотіла познайомитися з тим, кого Ґереон Рат змальовує як свого друга.
На подолання опору Пауля не знадобилося особливих зусиль.
— Що ж, коли так... Що я можу заперечити? Принаймні, не на такі переконливі аргументи.
Він посміхнувся своєю нахабною усмішкою — але цього разу особливо зухвало, відзначив Рат.
Ґереон розмірковував, чи не варто ще що-небудь сказати, але Пауль уже вийшов з черги, і вони разом рушили на стоянку.
Кірі від захвату перекидалася через голову, коли вони сіли у машину.
Рат випустив її побігати. Вона мало не вирвала синій пакетик у нього з рук, і він швидко поклав подарунок у бардачок. При цьому, його рука наштовхнулася на перуку, про яку він майже забув. Він прикрив її синім пакунком, сподіваючись, що ніхто її не побачив.
— Ти не хочеш розпакувати? — запитала Шарлі.
— Згодом, — відповів він.
Потім він обійшов машину і відкинув запасне сидіння. Вигляд воно мало не надто комфортний, і Пауль, якому минулої ночі пропонувалося пасажирське сидіння, був, схоже, не в захваті від перспективи мандрувати у таких умовах, хоча сам він стверджував протилежне.
— Без проблем, — запевняв він. — Якщо тільки мені не треба буде тримати собаку на колінах.
Але Шарлі не погодилася.
— Ми не можемо так їхати АФУСом, тут буде сильний протяг! Ми поїдемо потягом, — постановила вона, — залізнична станція Вітцлебен практично тут за рогом, ми дістанемося так само швидко.
З чверть години вони вийшли з поїзда на станції Ванзеє.
— Ми можемо поїхати до «Нікольскоє» автобусом, — запропонувала Шарлі, — або піти пішки. Але це десь чотири чи п’ять кілометрів.
— Ми хотіли піти погуляти, — нагадав Рат. — І собаці потрібні фізичні вправи.
— А можна я поведу Кірі?
Шарлі було дозволено.
Вони обрали шлях через модний заміський район на березі Вансі і були вражені.
— Які будинки! — дивувався Пауль. — Один помпезніший за інший.
— Такі споруди не називають будинками, — зауважив Рат, — це вілли, або маєтки.
— Треба мати гроші, — просторікував Пауль, — і тоді можна оселитися на віллі чи у маєтку, а не на антресолі в кварталі Аґнеси.
— Я думаю, якби у мене були гроші, я однаково залишилась би у Моабіті, — заявила Шарлі.
Рат нічого не сказав. На протилежному березі він бачив центральну вежу й башточки особняка Маркарда. Навіть у такий сонячний день, як сьогодні, будівля видавалася похмурою. Якби випало обирати, він би радше залишився мешкати на березі Луїзенуфера, ніж переселятися сюди. Чи оселився б у Моабіті, з Шарлі. Ще краще.
Зрештою район вілл закінчився, і вони зайшли в ліс. Через деякий час стежка привела їх до берега, і вони, простуючи ним, насолоджувалися розкішними краєвидами озера, на якому перші човнярі ремонтували свої іржаві судна.
— Там Павичий острів, — показала Шарлі, — улюблений острів королеви Луїзи.
— Ти добре знаєш ці місця...
— Батько дуже часто ходив сюди зі мною, — пояснила вона, — йому тут дуже подобається. Отам можна сісти на пором, але я думаю, ми прогуляємося ще трішки, і потрапимо до «Нікольскоє».