Над Шпрее клубочаться хмари

— То на чому ми спинились? Ага, ці дві заяви! Оскільки ви їх привезли і проробили певну роботу, спробую вам допомогти. Але надалі… Тут треба поміркувати, як взагалі налагодити справу розшуків, пов’язавши роботу між секторами. Треба сподіватись, що відповідні інстанції це вирішать. Аліменти цього негідника примусимо платити. У вас усе?

— Майже все. Розшуки за оцією заявою щодо Карла Лютца довелося припинити. Про його трагічну загибель родич, який його розшукував, уже знає. Я захопив її лише тому, що наш клієнт уповноважив мене довідатись, чи вже закінчилося слідство. Його хвилює спроба деяких газет замовчати про політичну суть убивства. Я, звісно, розумію, що не можу допитуватись, в якому напрямі ведеться слідство, і викладаю лише позицію мого клієнта, його тверде переконання, що Лютца вбито в зв’язку з переїздом у східний сектор. Він просить слідство звернути на цю обставину особливу увагу. Залишити вам його заяву, щоб ви могли передати її слідчим органам?

— Гадаю, в цьому немає потреби. Саме так ми і трактуємо вбивство.

— Тоді не смію вас більше турбувати. Дуже вдячний за увагу й час, що ви мені приділили.

— До побачення! Про результати розшуків Рейманів і Ельзи Лемберг ми вас повідомимо.

За кілька кварталів «опель» довелося зупинити. З школи, повз яку пролягала дорога, висипали учні молодших класів і мов барвисті горошинки, розкотились по тротуарах і бруківці. Як усі діти в усьому світі, вони розмахували портфельчиками й ранцями, використовуючи їх і як знаряддя бою, реготали, сварились, перегукувались.

Час посунувся назад, і Григорій ніби опинився біля своєї школи, в такій же гомінкій юрбі своїх однокласників. Він носив книжки в подарованому кимось планшеті й страшенно пишався цим, хоч частину книжок доводилось засовувати під пасок, бо в планшеті вони не вміщалися. Де вони тепер, ті хлопчики і дівчатка, що разом з ним уперше сіли за парту? Якби їхня сивенька вихователька Наталя Костянтинівна розкрила класний журнал першого «А» класу і зробила перекличку, мало б хто тепер підвівся з-за парти.

Ці діти теж спізналися з війною, пережили голод і холод, жах бомбувань. Але вони були тоді надто малими і навряд чи щось пам’ятають. Їх сміливо можна назвати дітьми повоєнного покоління. їм доведеться второвувати прокладений нами шлях… Чи, може, правий Матіні, який казав, що жало війни, увіп’явшись у живе тіло навіть немовляти, назавжди лишає по собі отруйний слід? Як лікар, він стверджує, що покоління, зачате і виношене під час лихоліть, не може бути здоровим ані фізично, ані психічно. Десь у глибинах підсвідомості дитини навічно зберігаються пролиті матерями сльози відчаю, страх перед життям, його жорстокістю і невлаштованістю. Рано чи пізно це дається взнаки, породжуючи у дівчинки чи хлопчика, юнки чи юнака почуття власної неповноцінності. Григорій тоді заповзято сперечався з Матіні, доводячи, що не можна організм людини і її психіку розглядати ізольовано від середовища. У здоровому середовищі, при діяльному втручанні в процес формування дитини такого не може бути. Не повинно бути. Ні, любий Мартіні, ти помиляєшся! Якщо ми з тобою добре про це подбаємо, якщо зуміємо забезпечити їм нормальне життя, ці дітлахи й будуватимуть, і сміливо сягатимуть у глибини ще невідомого, і народжуватимуть таких же здорових дітей, як і вони самі. Поглянь хоча б на тих двох! Бачиш, з якою серйозною заповзятістю вони вирулюють своїми портфелями, уявляючи себе за кермом машини? Очі зосереджені, білясті брівки хмурнішають, губи вперто стиснулись. Вони так захопилися грою, так увійшли в роль, що насправді відчувають себе мандрівниками в далеких, ще не відкритих землях. Вони досягнуть їх, будь певен! Тільки б ми з тобою не підвели…