Зарубіжний детектив

— Мій «таунус» добре знають у Варшаві. Другої такої машини немає в усій Польщі.

— Коли ви виявили крадіжку?

— Годину тому.

— Ви тільки сьогодні повернулись на батьківщину?

— Ні, вже чотири дні, як приїхав, але машина мені поки була не потрібна, адже в нас хороше автобусне і трамвайне сполучення, навіщо дурно ганяти машину? Я бачив, що вона стоїть на місці під чохлом. А сьогодні почав знімати брезент — й очам своїм не повірив: замість мого білого «таунуса» стоїть вишневий «фіат». Не гаючись, я помчав у міліцію. А там чогось страшенно зраділи, замість того, щоб поспівчувати моєму горю і вжити термінових заходів.

— Виявлена вами машина була не зачинена? — Качановський вже над силу стримував сміх…

— Так, дверці тільки причинені, ключ стирчав…

— А які застережні заходи були вжиті вами щодо «таунуса»?

— Звичайні. Дверцята зачинені, кермо заблоковано.

— Як ви самі переконались, для професійного злодія це не перешкода. Може, ви нещільно зачинили вікна?

— Так, я залишив вузькі щілинки для провітрювання.

— Ось тим і скористались злодії. Напевне, з допомогою дротяної петлі витягнули кнопку, що блокувала замок дверцят. А проникнувши в салон, з’єднали проводку напряму, минувши замок запалювання, блокаду керма зламали. Здорово придумали — поставити іншу машину на місце вашої!

— Атож. Уявіть, моя невістка приїжджала поливати квіти у нашій квартирі, щоразу проходила повз машину і нічого не помітила.

— Слід було свого білокрилого «таунуса» залишити невістці. Тоді б і машина була б у безпеці.

— Таку машину — невістці?! Та й навіщо? У них своя малолітражка.

— Ви когось підозрюєте?

— Ні. Я нікого не підозрюю. І взагалі, я не розумію, до чого всі ці розмови? Потрібно не розмовляти, а діяти, оголосити розшук, поки машину не перефарбували або не розібрали на частини, — знову занервувався Кобилкевич.

— Не хвилюйтесь, через кілька днів знайдемо, — заспокоїв його майор. — Оголосимо розшук по всій країні.

— Вам легко казати — не хвилюйтесь. Адже машина коштує шістсот тисяч злотих!

— Ви залишили капітану Зайончковському відомості про вашу машину?

— Так. І навіть подарував йому кольорове фото машини.

— Чудово. Тепер спокійно чекайте. Гадаю, що ми її знайдемо дуже швидко.

— Дай-то, боже.

Кобилкевич попрощався і вийшов. Качановський дістав із шухляди стола магнітофон, на якому непомітно для Кобилкевича була записана уся розмова, і відправився до начальства. Полковника Немироха також не дуже засмутила втрата Кобилкевича, зате несказанно зрадів звістці про знайдений вишневий «фіат».

— Хоча це й не ваша заслуга, — не забув він підкреслити, — але головне, що слідство нарешті зрушилось з мертвої точки.

— Сумніваюсь. — На цей раз песимістом виступав майор. — Я все більше переймаюся думкою, що ми маємо справу з виключно спритними і передбачливими негідниками. Не позбавленими до того ж своєрідного почуття гумору. Адже це ж треба додуматися — машину, яку міліція шукає по всій країні, вони преспокійно поставили під нашим носом. Не вірю я, що такі спритники залишать у машині якийсь слід.