Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
Це справді був Арват, тож Тіурі привітався і з ним. Другого дня він розпрощався з лицарями, але сподівався зустрітися з ними знову наступного року в замку Ристридинового брата.
Подальша подорож Тіурі проходила без будь-яких пригод та зустрічей; Дагонатбург був майже поруч, коли юнак раптом згадав: він же давав обіцянку Марі-усу, Дурнику з Лісової Хижи, першому, хто йому допоміг у цій мандрівці! Він обіцяв заїхати до нього, коли вертатиметься, і розповісти про всі події, які йому довелося пережити, мандруючи туди, «де сонце сідає». Це ж зрозуміло: не міг же він його розчарувати!
Тіурі звернув з дороги, щойно побачив стежинку збоку, але місцину, де він зустрів Дурника, одразу знайти не зміг. Він деякий час блукав лісом, запитуючи себе, чи не відхилився, бува, з дороги, аж раптом почув:
— Егей, гарний коню й прекрасний вершнику! Кого ви шукаєте?
Це був Дурник, власною персоною. Він випірнув з кущів і радісно дивився на Тіурі, перебираючи свою кучеряву борідку.
— Вершнику, мандрівнику, кого шукаєш і куди прямуєш? Чи знаєш ти, хто я?
— Шукаю тебе, Маріусе, — відповів Тіурі, зістрибуючи з коня. — Пам’ятаєш, я обіцяв тобі повернутися й розповісти, де був?
— Де ти був — я знаю. Де сідає сонце. Але я нікому не сказав. Нікому. Це була таємниця. Червоні Вершники були, й Сірі Лицарі, й усі питали про таємницю. Та я не сказав. Навіть матусі та братам.
— Дякую, — засміявся Тіурі.
— І ось тепер ти повернувся, мандрівнику, і ти вже інший, але все такий же. Поїдеш тепер до лісової хижки говорити зі мною?
— Звісно.
Дурник погладив морду Арданвена й весело поглянув на Тіурі.
— Ти прийшов до мене в гості. До мене! Матуся приготує для тебе поїсти. І я скажу батькові й братам: «Він прийшов до мене. Для вас він чужоземець, а для мене друг. Він був там, де сонце сідає». А де воно сідає, сонце?
— Аж так далеко я не був. Але подейкують, воно ховається в море.
— Море? Що таке море?
— Воно з води.
— Як струмок чи джерельце?
— Ні, значно більше.
— Як ріка чи озеро?
— Набагато більше. Море таке величезне, що не видно нічого, окрім води, так далеко, наскільки можеш бачити. Вода аж до краю світу.
— І туди воно сідає, сонце?
— Так.
Дурник трохи подумав.
— Це добре,— сказав він потому. — Там воно може охолонути й відпочити від світіння за цілий день. Сонце заходить у море, у воду. Я скажу про це моїм братам, вони цього не знають. Чи це таємниця?
— Таємниць більше немає, — сказав Тіурі, йдучи за Дурником до лісової хижки.
Дурник зупинився і наморщив лоба.
— Більше немає таємниць? Вони називають мене дурником, але я не вірю, що більше немає таємниць.
Тіурі несподівано поглянув на нього з повагою.
— Так, маєш рацію. Мою таємницю я тепер можу розповісти, але, звісно, є й інші. Таємниці Дикого лісу, наприклад, та й ще дуже багато інших. Про деякі ми навіть ніколи й не чули, а деякі ніколи не розгадаємо.
— Тепер я не розумію, про що ти говориш.
Тіурі усміхнувся до нього.
— Ходімо до лісової хижки, і я говоритиму з тобою стільки, скільки забажаєш.
— Ми поговоримо разом. Я тебе щодня чекав. Я знав, що ти повернешся. Тепер ти їдеш туди, де сонце сходить. А ти знаєш, де сонце сходить?
— Ні, я цього не знаю. Тож бачиш, твоя правда: є ще таємниці.
6. Король Дагонат
Тіурі переночував у лісовій хижці й назавтра поїхав до трактиру «Айкарвара». Він навідав могили лицаря Едвінема з Форестерре і Вокії, його зброєносця.
Трактирник впізнав Арданвена і тому пригадав Тіурі.
— Ти хлопець, який хотів поговорити з Чорним Лицарем з Білим Щитом, упокій, Господи, його душу. А чому ти повернувся на його коні?
— Тепер це мій кінь.
— А ти не вигадуєш? — Трактирник підозріло поглянув на Тіурі. — Хто ти такий насправді? Тебе шукали Червоні Вершники, тоді — Сірі Лицарі. Давненько все це було, та я добре пам’ятаю.
— Я вісник, їду до короля Дагоната з листом від короля Унавена.
Ці слова, як вважав юнак, мали задовольнити трактирника.
Тіурі переночував у трактирі чи, точніше, полежав у ліжку, бо всю ніч не зімкнув очей.
Від трактиру до міста було зовсім недалечко, і рано-вранці Тіурі вже досяг своєї мети: під’їхав до Дагонат-бурга. Він відчував неймовірне піднесення. Дивне відчуття: місто його короля залишалося все ще точнісінько таким самим. Ось церква, звідки більш ніж півтора місяці тому почалися його пригоди. Він подивився на вежі, що височіють над міським муром, а на вежах палацу майорить королівський штандарт на знак того, що Дагонат тут, у своїй столиці.