Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

Хочу, щоби читачі зрозуміли — у мене при виборі великих українців ХV–ХVІІ століть не було наперед визначеного плану. Кількість видатних осіб настільки велика, що я вагався перед кожним прізвищем предка тих часів. Кожен із них мав право на нашу увагу. До часів Великого Козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького українська земля породила сотні, а можливо, тисячі великих мислителів, поетів, просвітителів, державних діячів, полководців, церковних діячів тощо. У цьому плані ми багата нація. Ось дехто з тих великих предків (князі):

1. Федір Острозький — князь із роду Галицьких.

2. Федір (Федорович) Острозький.

3. Василь Красний Острозький.

4. Іван (Васильович) Острозький.

5. Дмитро Байда-Вишневецький.

6. Михайло Вишневецький.

7. Раїна Могилянська (дружина Михайла).

8. Князь Василь Васильович Збаразький.

9. Костянтин Острозький.

10. Василь-Костянтин Острозький та десятки інших, яких досі зараховують до литвинів та поляків. Хоча Великі Литовські князі до 1569 року руської (української) «старовини не чіпали», перш за все — носіїв тієї «старовини» — руських князів.

А ось великі діячі української православної церкви далеких ХV–ХVІІ століть:

1. Йосиф Верещинський.

2. Іпатій Потій.

3. Іван Вишенський.

4. Єлисей Плетенецький.

5. Герасим Смотрицький.

6. Мелетій Смотрицький.

7. Кирило Лукаріс.

8. Ян Лятош.

9. Дем’ян Наливайко.

10. Іван (Іов) Борецький.

11. Памво Беринда.

12. Стефан Зизаній.

13. Лаврентій Зизаній.

14. Захарій Копистинський.

15. Касіян Сакович.

16. Йосиф Рутський.

17. Петро Могила та багато інших.

Не буду перераховувати кілька десятків значних козацьких старшин тих далеких часів, але зауважу, що навіть з них не можу не виділити гетьмана Петра Сагайдачного, що «проміняв жінку на тютюн та люльку», хоча належав до інтелектуалів свого часу, бо навчався в Острозькій академії. Саме він 1618 року не спалив та не зрівняв з землею Москву, хоча мав таку змогу. Ось що значить, в сучасному розумінні, — великий інтелектуал!

В абсолютно подібних умовах московити Петро І та Меншиков спалили вщент Батурин та вирізали в ньому всіх жінок і дітей, як звичайні бандити.

Не забуваймо цих уроків історії.

Можна ще назвати імена багатьох великих постатей нашого народу XV — першої половини XVII століть, які в ті далекі часи належали до європейської та української еліт, та якими ми маємо пишатися і яких маємо обов’язок шанувати. Однак зараз хочу відзначити, що московська влада та її інтелектуали XVIII–XX століть робили геть усе, щоби позбавити українців пам’яті про предків та минуле. Вони за часів Івана III і Василя III, які належали до спадкових ханів-золотоординців, аби вивищитися перед кримсько-татарськими ханами родини Гіреїв, прийняли християнську віру за допомогою Софії Палеолог та її прибулого оточення; започаткували своє походження від Ісуса Христа через рід київських князів, увіковічивши цей міф у Благовіщенському кремлівському храмі, збудованому в 1484–1489 роках, та з 1492 року ввели своє, московське, літочислення.

Прошу послухати:

«На сводах паперти (того храму. — В.Б.), между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… во весь рост несколько Великих Князей Российских, с венцами вокруг головы…» [180, с. 313].

Зазначимо: московське літочислення проіснувало до 1700 року, яке відмінив Петро І та запровадив новий календар.