Зелена миля
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: FLC
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Зелена миля». Краткое содержание книги:
— Ви зможете. Одного разу вам це вже вдалося. І ще раз удасться. Тільки цього разу назад ви його не повезете.
— Місіс Еджкомб, а ви будете розказувати моїм дітям, чого їхній татко сидить у в’язниці? — спитав Дін. — За обвинуваченням у сприянні втечі вбивці?
— Діне, до цього не дійде; ми розробимо план. Усе матиме вигляд справжньої втечі.
— Дивіться, щоб це був план, який може розробити хлопець, що навіть не пам’ятає, як зав’язувати шнурки, — сказав Гаррі. — Щоб він був правдоподібний.
Дженіс невпевнено глянула на нього.
— Нічого доброго з цього не вийде, — озвався Брутал. — Навіть якщо ми вигадаємо спосіб його звільнити, добра не ждіть.
— Чому? — спитала вона таким голосом, ніби от-от розплачеться. — Чому, холера бісова, ні?
— Бо він лисоголовий чорношкірий зростом шість футів вісім дюймів із таким куцим мозком, що й прогодувати себе не зуміє, — відповів я. — Як думаєш, скільки часу мине, перш ніж його спіймають знову? Дві години? Шість?
— Раніше він якось жив, не привертаючи особливої уваги, — заперечила Джен. По її щоці скотилася сльозина. Вона нервово змахнула її долонею.
І це таки була правда. Я написав листи деяким своїм друзям і родичам, що жили далі на півдні, запитав їх, чи не бачили вони у своїх газетах чого-небудь про чоловіка, чий опис пасував би до Джона Коффі. Бодай щось. Дженіс вчинила так само. І на ту мить знайшли тільки одну можливу зачіпку, в містечку Масл-Шоулз, Алабама. На тамтешню церкву під час репетиції хору налетів ураган — у 1929-му діло було, — і один чорношкірий велетень витяг двох чоловіків з-під завалів. Тим, хто був поряд, обидва здавалися мертвими, але, як виявилося, у жодного з них не було серйозних поранень. Диво якесь — так прокоментував подію один зі свідків, якого цитували в газеті. А чорношкірий, бурлака, якого пастор найняв на день, щоб переробив роботу, зник посеред ажіотажу.
— Це правда, він якось жив, — сказав Брутал. — Але ви мусите пам’ятати, що сяке-таке життя в нього було до того, як його засудили до смерті за зґвалтування й убивство двох маленьких дівчаток.
Дженіс сиділа не відповідаючи. Майже цілу хвилину сиділа, а потім зробила те, що шокувало мене так само сильно, як мій раптовий потік сліз, напевно, шокував її. Вона простягнула руку й одним широким помахом змела все зі столу: тарілки, склянки, чашки, ложки з виделками й ножами, миску з капустою, миску з гарбузовим пюре, графин із соком, тацю з нарізаною шинкою, молоко, глечик із холодним чаєм. Усе геть зі столу, на підлогу. На друзки.
— Свята срака! — вилаявся Дін, відсахуючись від столу на стільці так різко, що ледь не гупнув об підлогу спиною.
Дженіс навіть не глянула на нього. Вона дивилася на нас із Бруталом, а найбільше уваги дісталося мені.
— То ви збираєтеся вбити його, боягузи? — спитала вона. — Вбити людину, яка врятувала життя Мелінді Мурз, яка намагалася врятувати життя й тим дівчаткам? Що ж, принаймні на світі буде на одного чорношкірого менше, чи не так? Можете втішати себе цим. На одного ніґера менше.
Вона підвелася, глянула на свій стілець і щосили копнула його ногою. Стілець відлетів від стіни й упав у розсипане гарбузове пюре. Я взяв її за зап’ясток, але вона висмикнула руку.
— Не чіпай мене. Наступного тижня в цей час ти вже будеш убивцею, нічим не кращим, ніж той Вортон, тож не чіпай мене.
Дженіс вийшла на задній ґанок, а там затулила обличчя фартухом і розридалася. Ми вчотирьох обмінялися поглядами. Збігло трохи часу, і я встав з-за столу, щоб поприбирати. Першим до мене долучився Брутал, а потім і Гаррі з Діном узялися до роботи. Коли сякий-такий порядок було відновлено, вони роз’їхалися. За все те прибирання жоден з нас і слова не зронив. Бо казати направду вже не було чого.
6
Той вечір був у мене вихідний. Я сидів у вітальні нашого будиночка, смалив цигарки, слухав радіо й дивився, як морок підіймається з землі, щоб поглинути небо. Телевізія — це добре, я нічого проти неї не маю, але не подобається мені, що вона відвертає тебе від решти світу і змушує втуплюватися у своє скляне нутро. Бодай у цьому радіо краще.
Зайшла Дженіс, спустилася на коліна біля бильця мого крісла й узяла мене за руку. Якийсь час ми обоє мовчали, вклякнувши нерухомо, слухали «Коледж музичної освіти» Кея Кайзера й дивились, як виходять на небо зорі. Мене це влаштовувало.
— Вибач, що назвала тебе боягузом, — нарешті промовила вона. — За це мені соромно більше, ніж за всю решту, що я тобі за весь шлюб наговорила.
— Навіть за той раз, коли ми жили в наметах і ти обізвала мене Старим Смердючкою Семом? — спитав я, і ми розсміялися, і поцілувалися, і помирилися. Вона була такою красунею, моя Дженіс, я досі бачу її у снах. Такий старий і втомлений від життя, я бачу, як вона заходить у мою кімнату в цьому самотньому всіма забутому будинку, де в коридорах тхне сечею й давньою вареною капустою, бачу її молодою і прекрасною, з блакитними очима і пружними високими грудьми, до яких я простягаю руки, і вона каже: «Коханий, я не потрапляла в ту автобусну аварію. Ти помилився, такого не було». Ще й досі мені часто це сниться, а коли я прокидаюся й розумію, що то був сон, я плачу. Я, котрий замолоду майже ніколи не плакав.