Зелена миля

— Отак воно кожного дня, — сказав він, — у всьому світові.

А потім ліг і повернувся обличчям до стіни.

Я вийшов на Милю, замкнув його камеру й покрокував до столу чергового. Усе ще почуваючись, немов уві сні. Я зрозумів, що чую думки Брутала — дуже слабкий шепіт, про те, як писати якесь слово. Здається, «здобувати». Він думав: «С перед к, п, т, але перед д має стояти з, таке там холерне правило?» А тоді підвів голову, хотів уже всміхнутися, але від одного погляду на мене усмішка застигла на його виду.

— Поле? — покликав він. — З тобою все добре?

— Так.

І я переповів йому свою розмову з Джоном. Не повністю і, авжеж, не про те, що зі мною зробив його доторк (цього я не розповідав нікому, навіть Дженіс; Елейн Коннеллі буде першою, хто про це дізнається, — якщо, звісно, захоче читати ці останні сторінки після всіх тих початкових). Але я повторив Джонові слова про його бажання піти. Бруталу це наче принесло полегшення, принаймні на дещицю, але я відчув (почув?), як він думає, чи я, бува, не вигадав це, аби заспокоїти його душу. А потім я відчув, як він вирішує повірити, просто тому, що так йому буде трохи легше, коли настане час.

— Поле, що, знову інфекція? — спитав він. — Ти весь розчервонівся.

— Та ні, здається, я в порядку. — Я сказав неправду, але була якась певність у тому, що Джон мав рацію й усе зі мною буде добре. Те поколювання в тілі вже почало вщухати.

— Та все одно, мабуть, тобі не зашкодить піти в кабінет і трохи полежати.

От якраз лежати мені тієї миті хотілося найменше. Сама думка про це здалася такою недолугою, що я ледь не засміявся. Від чого я б не відмовився, то це побудувати собі будиночок, накрити дах ґонтом, перекопати город і засіяти його. І все це — до вечері.

«Отак воно, — подумав я. — Щодня. У всьому світі. Та темрява. У всьому світі».

— Піду краще в адміністрацію, — сказав я. — Треба дещо перевірити.

— Діло твоє.

Я пішов до дверей, відчинив їх, а потім обернувся.

— Ти правильно визначив, — сказав я. — «З-добувати», з перед д. У більшості випадків. Мабуть, у кожного правила є свої винятки…

І я вийшов. Не було потреби озиратися на Брутала, щоб зрозуміти, що він оторопіло витріщається мені вслід.

До кінця зміни я весь час рухався, бо був не в змозі всидіти на місці довше, ніж п’ять хвилин поспіль, — одразу ж підхоплювався. Я сходив в адміністрацію, а потім нарізав кола порожнім тюремним подвір’ям доти, доки у вартових на вежах, певно, не виникла думка, що я збожеволів. Та коли моя зміна добігла кінця, я вже почав потроху заспокоюватися і той шурхіт думок у голові — схожий на шелест опалого листя — майже повністю стишився.

Та на півдорозі додому того ранку відчуття з усією силою повернулися. Так само, як колись — інфекція сечових шляхів. Це змусило мене припаркувати «форд» на узбіччі дороги, вийти з автомобіля й побігти — майже півмилі, спринтерську дистанцію, з опущеною головою й бухканням серця. Дихання вривалося в горло й виривалося з нього, тепле, наче річ, яку ви тримали під пахвою. А потім, нарешті, до мене повернулося відчуття справжньої нормальності. Підтюпцем я пробіг півшляху до того місця, де поставив «форд», і далі вже пішов спокійною ходою. Віддихи парували в прохолодному повітрі. Вже вдома я розповів Дженіс про те, що Джон Коффі готовий, що він хоче піти. Вона кивнула, начебто з полегшенням. Та чи їй справді відлягло на серці? Цього я сказати не міг. Ще шість годин тому чи навіть три я б знав напевно, але вже на той час нічого такого не відчував. І це було добре. Джон усе говорив про те, як він стомився, і тепер я розумів, чому. Будь-хто втомився б на його місці, з таким даром. Будь-кого б це змусило прагнути спокою й тиші.