Вершник без голови

— Повірте мені, сеньйоре, я догляну його якнайкраще. Але скажіть, що з ним сталося? На нього напали індіанці? їх же начебто поблизу немає. Чи він з кимось посварився?

— Про це, сеньйорито, я знаю не більше за вас. На нього напали койоти, але ж коліно йому розбили не вони. Я знайшов його вчора при заході сонця ген у хащі. Коли я на нього натрапив, він стояв по пояс у річечці, що там протікає, і на нього от-от мав стрибнути плямистий звір, якого ви тут називаєте тигром. Ну, то з цієї халепи я його вирятував, а от що було з ним раніше, це для мене загадка. Хлопчина втратив тяму і нічого розповісти не може. Доведеться чекати, поки він оклигає.

— А ви певні, сеньйоре, що нічого небезпечного в нього немає? Його рани не дуже тяжкі?

— Небезпечного? Анічогісінько. Тільки гарячка, яка скоро мине. А рани — то просто подряпини. Хай тільки він прийде до тями, а там одразу й на ноги зіпнеться. За тиждень він вам буде здоровий, як молодий олень.

— О, я піклуватимусь про нього як тільки зможу!

— Ви зробите добре діло… одначе… одначе…

Зеб завагався, так ніби щось раптом спало йому на думку. Він мовчки замислився і міркував собі так:

«Це ж бо та сама сеньйорита, що присилала йому ласощі, коли він лежав поранений у тому бісовому заїзді. І що вона закохана в хлопчину — така ж ясна річ, як небо над Міссісіпі. Закохана по самі вуха. Так само, як і ота друга. Але не менш ясна річ, що він марить тією, а не цією. І коли вона почув, що він весь час говорить до тієї, як ото цілу ніч, це вразить її в самісіньке серце. Бідолашна, мені таки жаль її. Вона має добру душу. Але ж наш ірландець не може одружитися з ними обома, а він — я ж бо знаю — прикипів до тієї американки. Отож не до ладу якось виходить. Мабуть, треба відрадити цій сеньйориті сидіти коло нього, бодай доти, доки він перестане марити тією Луїзою».

— Одначе, міс, — повів далі старий мисливець, звертаючись до мексиканки, яка весь час, поки він міркував, нетерпляче дожидала, що він скаже, — чи не краще б вам тепер вернутися додому, а сюди приїхати вже тоді, як він одужає? Він вас усе одно не впізнав, я вам казав, отож лишатися тут вам зовсім ні до чого, бо померти він і без вас не помре.

— Ну й нехай не впізнає. Я однаково доглядатиму його. Може, йому буде чогось треба, то я про все подбаю.

— Коли вже ви так хочете, то залишайтеся, — поступливо сказав Зеб, неначе якась нова думка спонукала його погодитись. — Я не проти. Але не зважайте на його маячню. Може, ви почуєте від нього дивні речі — про якесь там убивство абощо. Люди в гарячці завжди марять. То ви не лякайтеся. А може, він згадуватиме й якусь жінку, що чогось запала йому в голову.

— Жінку?

— Атож. Ви почуєте, як він вигукуватиме її ім'я.

- її ім'я!.. Сеньйоре, скажіть, яке ім'я?

— Та, мабуть, то ім'я його сестри. Авжеж, певно що сестри.