Вершник без голови

Аж тоді вона бачить серед прерії кінний загін.

Індіанці? Ні, білі — судячи не так з кольору шкіри, як з кінської збруї і з того, як вони сидять у сідлах. Про це свідчать і їхні бороди, хоч кольору облич зовсім не видно під густим шаром куряви, яку збивають на висушеній рівнині копита коней.

— Техасці, — тихо мовить Ісідора, тепер уже певна цього. — Мабуть, це рейнджери,[70] шукають команчів. Але ж індіанців тут бути не може. У селищі казали, що вони тепер десь ген по той бік.

Хоч молода мексиканка й не має особливих причин стерегтися техасців, проте й зустрічатися з ними не прагне. Їй до них байдуже, й іншим разом вона б не обминала їх, але сьогодні, прибита горем, не хоче, щоб її про щось розпитували й розглядали цікавими очима.

Ще можна уникнути зустрічі. Вона стоїть за кущами, і вершники, здається, її не помічають. Досить повернути назад у чагарник, і вони проїдуть Далі, так і не побачивши її.

Ісідора вже береться за поводи, коли її кінь, гучно заіржавши, перешкоджає цьому намірові. Йому відповідають іржанням зо два десятки інших коней, і техасці помічають і його, і вершницю.

Але й тепер вона, як захоче, ще може поскакати геть. За нею, звісно, поженуться, проте хтозна, чи доженуть, а надто в заростях, на кручених стежках, так добре їй знайомих.

Ісідора вже повертає свого коня, та майже тієї-таки миті знов напинає поводи й стає лицем до вершників, які тепер чимдуж поганяють до неї.

Цю раптову переміну наміру пояснюють слова, що їх вона тихо мовить сама до себе.

— Рейнджери? Ні, вони надто добре вдягнеш як на тих голодранців. Мабуть, це загін, про який я чула в селищі. Той, що поїхав на пошуки на чолі з батьком… Атож, це таки вони. Ось і нагода помститися, вона сама знайшла мене. Виходить, така Божа воля!

І, замість зникнути в заростях, мексиканка виїжджає на відкриту рівнину й рішуче жене коня назустріч вершникам, які вже зовсім близько. Потім напинав поводи й з потайною недоброю думкою жде, поки вони під'їдуть.

Ще мить — і вершники оточують її тісним кільцем.

Їх десь із сто, озброєних хто чим, строкато вдягнених, і скидаються вони один на одного тільки тим, що всі з ніг до голови вкриті рудою пилюкою, та ще суворим виразом облич, хіба лише трохи пом'якшеним неприхованою цікавістю.

Хоч, опинившись у такому оточенні, не диво злякатися, особливо жінці, проте Ісідора не виявляє ніякого страху. Вона й справді анітрохи не боїться цих людей, що так безцеремонно оточили її. Декого з них вона знав з лиця, але літнього чоловіка, що, як видно, очолює їх і оце збирається розпитувати її, ніколи досі не бачила.

А втім, вона вже здогадується, хто він. Чуття підказує їй, що це батько того вбитого, а також і дівчини, яку вона б хотіла бачити мертву і, певна річ, вкриту ганьбою.

Яка щаслива нагода!

— Ви говорите по-французькому, мадемуазель? — запитує Вудлі Пойндекстер цією ж таки мовою, вважаючи, що так вона краще зрозуміє його.