Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
— Буде так, — промовив францисканець, — як Бог дасть. Усі надовго замовкли.
Погода почала псуватися, грізно потемніли гнані вітром хмари, ліс шумів, перші краплі дощу почали залишати мокрі сліди на каптурах, опончах, крупах коней і мішковині чорного воза. Рейневан наблизив свого коня до Тибальда Раабе, вони поїхали, торкаючись стременами.
— Гарна розповідь, — стиха заговорив він. — Про оселедці. І кантилена про Вікліфа теж нічого так. Дивно тільки, що ти не підсумував усього, як там, у Кромоліні, читанням чотирьох празьких статей. А от цікаво, податковий колектор знає щось про твої переконання?
— Дізнається, — тихо відповів голіард, — коли настане час. Бо є, як говорить Екклезіаст, час мовчати і час говорити. Час шукати і час утрачати, час зберігати і час викидати, час любити і час ненавидіти, час війні і час миру.[376] На все свій час.
— Цього разу я погоджуся з тобою цілком і повністю.
На роздоріжжі, серед світлого березняку, стояв кам'яний покутний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину і каяття.
Навпроти хреста яснів піщанистий тракт, в інші сторони вели похмурі лісові дороги. Вітер шарпав крони дерев, жбурляв сухим листям. Дощ — наразі ще тільки дрібний — сік по обличчі.
— На все свій час, — сказав Рейневан Тибальду Раабе. — Так говорить Еклезіаст. Тож і нам настав час попрощатися. Я повертаюся до Зембиць. Нічого не кажи.
Колектор дивився на них. А також брати-мінорити, прочани, солдати, Хартвіг фон Штітенкрон і його донька.
— Я не можу, — почав Рейневан, — залишити друзів, які можуть бути в біді. Так не годиться. Дружба — річ велика і прекрасна.
— Чи ж я щось кажу?
— Їду.
— Їдьте, — кивнув голіард. — Але якби вам довелося змінити плани, якби ви все-таки надали перевагу Бардо й дорозі в Чехію… Ви легко нас наздоженете. Ми будемо їхати повільно. А біля Сціборової Вирубки плануємо зробити довший привал. Сціборова Вирубка, запам'ятаєте?
— Запам'ятаю.
Прощання було коротким, навіть дещо побіжним. Звичайні собі побажання щастя і Божої допомоги. Рейневан розвернув коня. У пам'яті залишився погляд, яким попрощалася з ним донька Штітенкрона. Погляд телячий, масний, погляд водянистих і тужливих очей з-під вищипаних брів.
«Така бридуля, — подумав у галопі проти вітру й дощу Рейневан. — Такий страхопуд, такий страхополох. Але вдатного чоловіка помітить відразу, і зуміє розпізнати».
Кінь подолав галопом десь гону, перш ніж Рейневан усе обміркував і збагнув, який же він дурний.
Вилетівши на них поблизу великого дуба, він навіть не дуже здивувався.
— Го-го! — крикнув Шарлей, стримуючи танцюючого коня. — Клянуся всіма духами! Та це ж наш Рейневан!
Зіскочили з сідел, за мить Рейневан застогнав у сердечних обіймах Самсона Медка, які, проте, загрожували поламати йому ребра.
— Ну-ну-ну, — говорив трохи зміненим голосом Шарлей. — Утік від зембицьких катів, утік від пана Біберштайна із замка Штольц. Моє шанування! Поглянь-но лише, Самсоне, який здібний юнак. Усього лише якісь два тижні зі мною, а скільки навчився. Спритний став, мать його, як домініканець!
— Він їде до Зембиць, — зауважив Самсон, здавалося б, холодно, але в його голосі теж бриніло зворушення. — А це виразно свідчить супроти спритності. І заперечує розум. Як воно, Рейнмаре?
— Зембицьку справу, — сказав Рейневан, зціплюючи зуби, — я вважаю закінченою. Ніби її й не було. Мене вже ніщо не пов'язує з… з Зембицями. Мене вже ніщо не пов'язує з минулим. Але я боявся, що вас там схопили.
376
Книга Екклезіаста, 3; 1–8.