Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Ліда раптом запнулася й бурхливо закашлялась.
— Ну, далі? — подивився на неї лукаво геолог.
— “… про деякі мої особисті справи”. Все, Іване Семеновичу, — цілком щиро, аж навіть надто щиро відповіла дівчина, на щоках якої спалахнув зрадницький рум’янець.
— Так-таки й усе?
— Ну, є ще одна малесенька дрібничка, але вона… Ліда остаточно зніяковіла, зашарілася й схилила голову.
— Ну, якщо вона така малесенька, та дрібничка, то хай уже залишиться вам, — усміхнувся Іван Семенович. — Що ж, треба негайно відповідати. Адже Артем непокоїться, а в нас ця справа вже цілком закінчена… Здається, у моїй записній книжці ще лишилося кілька чистих аркушиків?
— Ой, ще багато, Іване Семеновичу, ви не турбуйтеся! Зараз, зараз я напишу Артемові про все. Де ж олівець?
Іван Семенович опустив голову, щоб Ліда не помітила його веселої і хитрої посмішки, і почав уважно напихати люльку тютюном.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Минали дні — одноманітні, схожі один на другий. Велика жалобна процесія скіфів повільно рухалася до легендарних Гер, розтягнувшися більше як на кілометр. Коні йшли неквапливою, розміреною ходою, важко рипіли велетенські вози — і піша людина легко, не поспішаючи, могла обігнати процесію, ідучи поруч неї.
Ця повільність подорожі дуже дратувала Артема, який нетерпляче ждав вирішальних подій. А вони мали відбутися тільки тоді, коли скіфи доберуться до Гер! Варкан і Роніс заспокоювали його. Дмитро Борисович сумлінно перекладав їхні слова:
— Ця повільність, кажуть вони, Артеме, нам допомагає. Ліда й Іван Семенович перебувають у цілковитій безпеці. Гартак злякався можливої помсти чужих богів і тепер не прискорюватиме справи з одруженням…
— Ще б пак!
— Тож воно й є. А тим часом сили Дорбатая і старшин потроху слабшають. Власне, це не дуже помітно, але наші сили за рахунок того дужчають. Все гаразд, кажуть Варкан і Роніс.
Грек додав:
— Можу признатися, що мене радує повільність пересування племені. Не дивуйтеся, це так! І коли б подорож тривала ще довше, ще більше затримувалася б, — було б ще краще. Це допомогло б нашій справі… Коротким був би бій.
Артем здивовано глянув на нього:
— Чому? Я не розумію вас.
А ось чому, — пояснив Роніс. — Пам’ятаєте, я казав вам колись раніше, що ця подорож ослабить сили Дорбатая і знатних старшин? Я мав на увазі ось що. Раніше старшини і їхні воїни трималися купи. А тепер, коли скіфські воїни втомилися, коли процесія так розтяглася, все чисто змішалося: і вози, і родини старшин, воїнів і мисливців переплуталися. Це значно послаблює сили старшин. А от наші сили, навпаки, зростають. Ми не марнуємо часу, бо більше й більше об’єднуємося, до нас приходять нові люди. О, відтоді, коли було придушено перше повстання, ми багато чому навчилися…
Роніс у запалі, звичайно зовсім не властивому йому, стиснув кулак і стукнув ним по дереву.
— Цього разу старшинам буде не так легко, запевняю вас! За кров забитих і замучених Дорбатаєм моїх нещасних братів буде відплачено! Ми добре пам’ятаємо про злочини віщунів і старшин і жорстоко помстимося за них…
Варкан розсудливо додав:
— Це вже в тобі, Ронісе, говорять не думки розумної, врівноваженої людини, якою ти мусиш бути, а ображені, гнівні почуття…
— Але ж я людина з плоті й крові, і мені властиві людські почуття, чи ж ти забуваєш це, Варкане? — гірко заперечив Роніс.
— Ні, не забуваю. Але пам’ятаю також і те, що саме прагнення помсти не призводить до добра. В нас інша мета, Ронісе! І ти не гірше від мене знаєш це. Навіщо ж ти висуваєш помсту на перше місце?
Вперше, скільки його знав Артем, грек схилив голову і визнав, що схибив. Він відповів:
— Ти маєш рацію, друже. Кров братів затьмарила мої очі…
Всі замовкли, вражені щирим визнанням цієї твердої, непохитної і розсудливої людини. А Варкан заговорив далі, з великим тактом відразу змінюючи тему розмови:
— Власне, я хотів звернути увагу на одну дуже, важливу нову обставину. Не знаю, чи врахували ви її…
— Яку саме? — підвів уже знову спокійні очі Роніс.
— Коли 6 Дорбатай та старшини щось підозрювали, вони не поводилися б так з мисливцями й скотарями Адже останніми днями Дорбатай наче навмисне, наче граючи нам на руку, збуджує проти себе і мисливців, і скотарів. Він захопився владою, ось що я маю на увазі. Разом із знатними старшинами старий віщун, ставиться до мисливців і скотарів майже так само, як до невільників. Це розповідають ті, що тікають до нас. І таких стало, як відомо, багато… на жаль…