Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
“Здається, заспокоюється поволі”, — подумав він. Повільно й тихо відійшов од неї, сів на своє улюблене місце під стінкою воза і закурив люльку.
Вигуки зовні стихали. Ще лунали тимпани, але й вони немовби втомились. Іван Семенович сильно затягся. Приємно було відчувати, що люлька потроху заспокоює. А Ліда? Як вона?
Дівчина лежала нерухомо. Плечі її вже не здригалися. Тільки зрідка чулося її глухе схлипування. Але рівне дихання свідчило про те, що сильне нервове збудження змінилося сном: дівчина надто стомилася й непомітно для себе заснула.
Люлька давно вже згасла, вже й віз рушив з місця, чути було голоси скіфів, що поганяли коней, вже шелестіла під колесами висока суха трава, а Іван Семенович усе ще сидів мовчки й дивився крізь отвір у повсті. Він бачив далеку жовто-рожеву смугу лісу, за яким височіли круті кам’яні урвища. Як і завжди, верхньої частини урвищ не можна було розгледіти, вона ховалася серед низьких сірих хмар. І дивно було уявити собі, що за тими сірими непроникливими хмарами ховається кам’яна стеля, сотні метрів кам’яної породи… і тільки вище, далеко-далеко, існує справжній сонячний світ, звідки вони попали сюди…
Там, у лісі, під урвищем, ховаються Артем і Дмитро Борисович. Як їхні справи? Як почуває себе серед цього суворого і брутально-жорстокого життя Дмитро Борисович, ця доросла дитина, запальна й прямодушна людина, така безпорадна в цих диких умовах? За Артема Іван Семенович не турбувався, хлопець уже не раз довів, що може постояти за себе і за інших. Подумати тільки, які прекрасні риси проявилися у юнака; де поділася його вайлуватість, навіть незграбність? От що може зробити з людиною раптова зміна обставин життя: те, що було досі приховане, таїлося десь у глибинах душі, — раптом вирвалося назовні, перетворилося в кмітливість, рішучість, відвагу й самовідданість… Чудовий хлопець Артем!
Чиїсь руки раптом обняли шию Івана Семеновича. Він здригнувся віл несподіванки, хутко озирнувся: то була Ліда.
Її зеленуваті очі благально дивилися на геолога, вона ніяково всміхнулася. Дівчина хотіла щось сказати і не насмілювалася.
— Коли це ви встигли прокинутися, що я не помітив? — мовив Іван Семенович якнайлагідніше. Хтозна, справді, чи не надто вже грізно він тоді нагримав на неї, коли вона плакала й кричала?
— Іване Семеновичу, пробачте мені… я така дурна… не змогла тоді опанувати себе… мені тепер так соромно, що я не можу і в очі вам глянути…
— Та киньте ви про це. Минулось — і годі. Дивіться краще: де ви бачили таке красиве небо? Га? Які чудові хмарки, правда?
Дівчина пустотливо відмахнулась:
— І небо звичайне, сіре, і хмарок ніяких нема… Сама сіра безнадійна ковдра. Де ви побачили ті хмарки?
Іван Семенович пильно подивився праворуч, ліворуч:
— А й справді нема, — визнав він. — Дивно, я тільки-но бачив їх… навіть милувався ними…
— Так їх тут взагалі не буває. Іване Семеновичу!
— Можливо, можливо…
— Це ви навмисне про якісь хмарки кажете, щоб змінити тему розмови, я знаю!
— Та невже? А я й не помітив…
— Ви не згадуватимете про це, Іване Семеновичу? Бо ж мені так соромно…
— Про що? Про хмарки?
— Та ні! Ну, ви знаєте, про що…
— Коли ви зараз не облишите цих балачок, то згадуватиму щодня, і навіть по десять разів на день. І Артемові розкажу, ось що!
— Ой, не буду! Не буду!.. А це хто?
В отворі повсті показалася жіноча голова. Рабиня принесла полоненим кисле молоко. Вона поставила на підлогу череп’яний глек, боязко озирнулася навколо раз, Другий…
— Що таке?
Переконавшися, що у возі нікого, крім чужинців, немає, рабиня дістала з-під одягу малесенький папірець. Вона подала його Ліді й жестом показала, щоб дівчина дала їй теж… для тих, хто, мовляв, перебуває там, далеко-далеко, в лісі, куди вона вказала красномовно пальцем. Потім рабиня сіла на краю воза спиною до середини й застигла у звичайній позі служниці, яка понуро чекає наказів.
— Записка від Артема! — радісно вигукнула Ліда, показуючи папірець Іванові Семеновичу.
— Що він пише?
— Зараз, зараз!.. — Ліда помітно хвилювалася. — Ось: “Чому давно немає відповіді? Турбуємось. Як ідуть справи з Гартаком? Роніс повідомив нас, що Гартак вже одержав від Дорбатая дозвіл на одруження з тобою до закінчення жалобної подорожі. Негайно відповідай, що і як. Чи добре пам’ятаєш записку? Май на увазі, від неї багато залежить. Наші справи йдуть добре. Варкан і Роніс збирають дедалі більше людей — і тепер нас уже багато. Наближається жаданий час вашого визволення. Чекаю від тебе докладної відповіді. Зокрема на мій попередній лист, де я говорив про деякі мої особисті…”