Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Постколоніальна теорія ґрунтується на припущенні, що тексти, поряд із іншими своїми функціями, є інструментом імперської влади. Художня література захищає цю владу за допомогою символічних систем і таких тлумачень Інших, які возвеличують і прославляють Центр. Як правило, імперська література наповнена героями-переможцями, успішними командирами й господарями землі, які здатні досягти керівного становища у суспільстві, а також великими оповідями про культурну та політичну міць. Нагромадження текстів, що формують ті чи інші позитивні образи та уявлення Центру, створює однорідну культурну базу, на яку спираються колоніалісти. Такі тексти є провідниками реалізації їхньої влади. Пушкін закликав до російської цивілізуючої присутності на Кавказі, Солженіцин помістив на передньому плані російський шпиталь у безликому в усьому іншому Ташкенті, Распутін у черговий раз заявив про законність російської присутності в Сибіру, а Толстой створив привабливу атмосферу дому Ростових, яку стали ідентифікувати з типовою картиною російського сімейного життя. Учені та письменники радянської Росії скористалися можливістю в більш політизованій формі возвеличувати російські здобутки як минулих століть, так і сьогодення, ще глибше занурюючись у суперечливі погляди і образи.

Для розхитування цієї влади та викриття її епістемологічних хиб необхідно контрапунктними голосами впроваджувати дискурс іншого роду, який заперечує трубадурам імперії й проливає світло на пригноблених людей, місця, традиції, події та образи. Останніми роками почали з’являтися письменники, чиє бачення Росії радикально відрізняється від тих твердих імперських переконань, якими проникнуті тексти, що обговорювалися досі в цій книжці. Здається, ці письменники усвідомлюють, що російська імперська ідентичність держави зазнає змін. Окремі із російських жінок-письменниць випереджають інших у діяльності з руйнування імперського простору в художній літературі. Замість того, щоб оспівувати славетне минуле, вони пишуть про жалюгідність теперішнього й принижують величний імперський образ картинами російських невдач. Показуючи відсутність зв’язку між жінками й державою, жінками та імперією, такі письменниці, як, наприклад, Людмила Петрушевська чи Тетяна Толстая, запрошують російського читача до пошуку свого місця за нових умов. Політична письменниця Валерія Новодворська ще більш пряма: вона переконує росіян облишити імперські плани й дозволити малим народам підняти власні прапори, писати власну історію й робити власні помилки — коротше кажучи, відмовитись від колоніалізму.

Одним із проявів фемінізму є те, що жінка за своєю суттю Інша. У певних відношеннях вона залишається аутсайдером навіть за умов імперської сили. За незначними винятками, вона позбавлена багатьох привілеїв, що їх дає імперія 1. Заняття, пов’язані із захистом імперії та дипломатичною діяльністю, були прерогативою чоловіків, так само, як і відповідні права. Якщо мужчини присвоїли собі етіологію й вигоди імперського правління, то жінки були змушені платити реальну ціну за те, що на перше місце ставилося благо держави, а не особисті чи родинні блага. У Росії жінки були змушені платити особливо високу ціну, але мали дуже незначні права, незважаючи на формальну рівноправність статей, яку проголосила радянська система, і на законні права успадкування, якими користувались у царській Росії жінки вищих класів. Це підтверджують відповідні цифри: порівняно із Західною Європою в Росії було мало визначних жінок у політиці та мистецтві як за царату, так і за радянської влади. Водночас збирання імперією земель забирало енергію чоловіків, які могли б її витрачати на сімейне життя й допомогу жінкам у вихованні дітей і в домашній роботі. Це створювало умови для відчуження.