Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Пані Катрін враз зрозуміла, що зовнішні державні справи відвернули її увагу від нагляду за справами хатніми. Вона сказала хворому синові навпростець:
— Ти весь час, поки я їздила до кордону, був удвох з Короликом — і нічого не помітив. З тебе ніколи не вийде справжнього державця. — Тепер Карла можна було не жаліти, однаково довго він уже не проживе.
Король лежав, підперши голову рукою. Він і на матір дивився скоса й нічого їй не відповів. Він міг би сказати: «Я все знав». Але він уже дістався до кордону — не того, що двірський поїзд, а іншого, — отож і мовчав.
Папі Катрін заговорила вже не до нього, а сама до себе:
— В останню хвилину я ще встигла перейняти капосних утікачів, бо хтось врешті-решт пробалакався.
Хто саме, вона не сказала. Ту мить у двері постукали, і Наваррин голос, мовби нічого й не сталося, зажадав, щоб його пустили до короля. Та він почув, як королева-мати наказує передати йому, що король заснув. Говорила вона голосно, зовсім не як у кімнаті, де спить хворий. Чимало дворян були свідками цього відвертого приниження. Всі дивились, як Наварра, похиливши голову, квапливо відійшов до своєї кімнати. А там уже зняли з дверей замок і засув, будь-коли туди могли заходити офіцери й заглядати під ліжко. Вони робили це і в короля Наваррського, і в герцога Алансонського; якраз ці офіцери були найзавзятішими учасниками Варфоломіївської ночі. Ось як воно було тоді в Суассоні.
Д'Арманьяк, що спав у кімнаті свого пана, відтепер мусив давати себе обшукувати щоразу, як повертався звідкись. Та й не тільки його — саму королеву Наваррську затримали, коли вона захотіла ввійти до чоловіка. Врешті вона дістала дозвіл поговорити з ним при відчинених дверях. Знаючи, що їх підслухують, вона говорила тихо і латиною.
— Мій любий владарю, ви тяжко мене образили, — сказала Марго лагідно й сумно. — А я ж так багато робила, щоб вас урятувати. Навіть лікарі вірили, що я вагітна. Та шкода — це була неправда, і я боюся, що не завагітнію ніколи. Коли мені здалося, що вже час, я навіть живіт собі намостила. Одначе мою матір не так легко обдурити, як лікарів, я не буду вам розповідати, як мені від неї перепало. Я дбала тільки про ваше добро, а що тим часом замишляли ви?
— Нічогісінько, — безтурботно запевнив її Анрі.— Що я міг замишляти? Чи ти не розумієш, що твоя славна матуся просто шукає приводу, щоб убити мене?
— І слушно робить, — відказала Марго — інша Марго, принцеса Валуа. — Бо ви — ворог нашого дому й хочете його повалити. — Ту другу Марго розгнівила його нещирість, і голос у неї був різкий.
Тим безтурботніший лишався Анрі:
— О! Ти теж віриш у цю змову? Нібито я хотів привести у Францію отого череваня Нассау? — Він надув щоки і взагалі навдивовижу влучно зобразив огрядного чоловіка. Та Марго не засміялася, з її прекрасних очей уже текли сльози.
— Навіть мені ти брешеш, іще й тепер! — насилу вимовила вона. Анрі знову почав відмагатись, гостро віджартовуватись, і врешті їй урвався терпець. Розізлившись, вона гукнула вже французькою: — Ти дурень, і більш нічого! Зв'язався з моїм братиком д'Алансоном і думав, що він збереже таємницю.
— А він і зберіг її,— заперечив Анрі, аби тільки роздражнити Марго. І справді, вона зовсім утратила самовладання. Нахилившись уперед, вона закричала:
— Він тебе виказав!
Анрі піддражнив її ще:
— Хіба, що одній-однісінькій людині, і ту людину я знаю.
Тоді Марго зопалу кинула:
— Дурню, я її знаю краще. Вона не вагалася довго і все розповіла матері.
Отак вона призналася. Отже, виказала його вона сама. Після цього зізнання їй стало страшно, і вона сахнулась до дверей. Але він і не подумав щось їй заподіяти. Навпаки, весело гукнув:
— Отепер я справді знаю! Тобі сказав ла Моль.
Той ла Моль належав до вродливих чоловіків, що пишаються могутньою статурою, як ото Гіз. Марго була до нього не байдужа: Її весь час надила саме така врода. Анрі це зрозумів, тому й назвав ім'я ла Моля — ніби Марго вже тепер була з ним у взаєминах досить близьких, щоб він поділився з нею таємницею свого спільника д'Алансона, з якою вона зразу ж побігла до матері. Такий був зміст його слів, усе це він сміючись кинув їй у обличчя, коли гукнув: «Тобі сказав ла Моль!»
Марго прикусила губу й подумала: «Ну, коли ти так хочеш, то й будеш рогоносцем». А постановивши так, вона знову злагідніла. Підійшовши до нього, стала на одне коліно й попросила:
— Коханий мій владарю, хай між нами не лишиться ніякої прикрості від цього дрібного непорозуміння.