Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Що ж до решти змовників, то астрологи здатні читати по небесному склепінню долю вельможних, а алхіміки вміють передбачати майбутнє по випарах металів. І пані Катрін не зважилась відібрати життя двом таким мудрецям. Вона просто вирішила, що ті мудреці, хоча й підвели спільників у змові, їй провіщатимуть тільки правду.
Інакше вчинила вона зі своїм зятем Наваррою. Звісно, і її нерозумному синові д'Алансону довелось відбувати принизливі допити й грати роль ув'язненого. Але свого Королика стара взяла до себе в карету. Не спускаючи з нього ласкавого погляду і довгі години тішачись його товариством, вона повезла його в Париж, до Луврського замку. А він же сподівався, що не так скоро повернеться сюди. В своєму покої він побачив грати на вікнах, і кому ж, кому доручено піклуватися про його особу? Його щирому приятелю, капітанові де Нансею. В'язень попав у надійні руки.
Він зрозумів це й отямився. Його струснуло, мов від раптової зупинки після надміру швидкої біганини. Дрож безнадії пройняв усе його тіло, а в голові була ще не звідана втома.
— Величносте! Не лежіть стільки на ліжку! — радив д'Арманьяк, — Танцюйте, а передусім — показуйтесь на люди! Хто ховається від людей, той збуджує підозру, а ви її й так збудили вже забагато.
Анрі відказав:
— Моє життя скінчилося.
— Воно ще й не починалося, — поправив його перший камердинер.
— Нижче падати вже нема куди, — нарікав нещасливець. — Я спустився до найнижчого щабля… а цей щабель найбезпечніший, — додав він, здивувавши д'Армадьяка: тому ці слова здалися недоладними. І справді, Анрі спитав його: — Невже я був несповна розуму? Нащо я все це робив? — допитувався він. — Я ж добре знав, чим воно має скінчитися.
— Наперед цього ніхто не знає,— заперечив д'Арманьяк. — Усе вирішує випадок.
— А треба, щоб вирішував мій розум, — сказав Анрі.— Тільки де він був? Наші інтриги тільки затуманюють його, і тим дужче, чим глибше ми в них устряємо. Це тому, що зв'язуєшся з іншими, а ті інші ненадійні. Навіть сам я від цього став ненадійний. Повір мені, д'Арманьяку, більшість наших вчинків робиться догори ногами.
Д'Арманьяк, украй здивований, зауважив:
— Це не ваші слова, величносте.
— Так, я почув їх від одного дворянина, що з ним познайомився під Лa-Рошеллю. Те, що він казав, уразило мене до глибини душі, і найнезбагненніше ось що: тільки-но почувши, я вже й забув його і наробив вчинків, що затуманюють голову.
— Не думайте більше про це, — порадив перший камердинер.
— Навпаки, я ніколи цього не забуватиму.
Анрі схопився з ліжка, випростався й сказав рішуче:
— Більше не ділитиму командування ні з ким! Віднині я сам собі генерал.
Звичайно, це був вельми своєрідний висновок із твердження, що більшість вчинків робиться догори ногами. Той дворянин під Ла-Рошеллю навряд чи зробив би такий висновок для себе. Проте якраз йому було добре відомо, що кожна істина має два боки, і приклади з античності допомагали йому зрозуміти натуру двадцятирічного юнака, чиї руки аж ніяк не незграбні. Цей юнак ловить думки, як м'ячі, він може стрибати, вміє осідлати коня. «Я — на порозі старості, він — втілення молодості, яку я залишаю, майже не знавши», — так думав пан Мішель де Монтень у себе вдома, на півдні, бо й він не забув розмови на морському березі.
Смерть і годівниця
Карлові Дев'ятому в наступному місяці сповнилось би двадцять чотири роки; але тридцять першого травня 1574 року він лежав у ліжку й умирав. Було те у Венсені.
Всі вже знали, що він має померти, а тому замок аж двигтів від тривоги, що раз у раз вибухала гамором. Прибічники короля Польщі твердили, що він устигне повернутися до Франції дуже скоро й покарати всіх зрадників, а зрадниками вони називали прибічників Двоносого. Через те й грізні голоси та брязкіт зброї; та це було ще не все. Під склепіннями замку лунали гучні команди, всі виходи охороняли, а особливо лунко гриміла важка хода вартових біля двох дверей, що їх пані Катрін стерегла найпильніше. За тими дверима сиділи її син д'Алансон та Королик — і вони добре робили, що не показувались, а лишалися там під охороною. Бо жоден з них, вийшовши, не дістався б далеко. Перший бунтівний вигук будь-кого з їхніх приятелів — і над ними б нависла небезпека. Сьогодні правила смерть, бо король умирав. Його мати наостанці ще перетягла його до Венсена: цей замок легше було тримати під наглядом. Ані народ, від якого не вгадаєш, чого сподіватися, ані вороги її улюбленця д'Анжу не зможуть їй тут перешкодити, коли вона оголосить його королем. Уже третій син — король! Сьогодні помирав другий і наставала черга третього, а в запасі був ще й четвертий. Якщо кожен з них проживе хоч скількись, пані Катрін могтиме звільняти їх від державних клопотів і лишатиметься чим була — довіку, думала вона. Бо для діяльної людини все життя — сучасність; і майбутнє, і минуле розтають у ній. Наприклад, Карл Дев'ятий, оскільки мав умерти, ніколи й не жив на світі. Хто-хто, а його мати за нього не турбуватиметься. І він лежав у самоті.