Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

Цей підхід, на думку Адо, є хибним, адже філософія не є суто раціональною системою, винятково теорійним дискурсом, з якого вилучено усі нераціональні фактори. Філософія, якою вона народжується в античності, покликана не інформувати, а трансформувати, вона передбачає єдність дискурсу та практик, практичний контекст, себто намір, з яким було продуковано дискурс та той вплив, що він повинен мати на слухача. Текст потрібно помістити у цей практичний контекст, і тоді некогерентність текстів одного автора не буде становити проблеми, адже кожного разу ми маємо справу з різними екзистенційними досвідами та духовними практиками філософа, що покликані вирішувати різні проблеми. «Мене не дивує, пише Адо, існування доволі суперечливих позицій у античних філософіях. Це тому, що вони не є системами. Коли ми переймаємося проблематикою світу, ми опиняємося в атмосфері «Тімея», де чуттєвий світ є прекрасним… Коли ми переймаємося проблематикою індивідуальної етики, ми маємо «Федона», і тут тіло постає як небезпека для пізнання та чеснот»[1124]. Тому недостатньо зосереджуватися на тексті, перетворюючи історію філософії на історію самих по собі текстів, в яких накопичується дедалі більша мудрість. Вічно живою основою європейської філософії є для П. Адо антична думка, яка закладає ті настанови, які є різними, подекуди протилежними, та які повністю не реалізуються і не зникають у жодній культурі. Антична філософія не була теорійною, тому і спосіб її присутності у західній культурі не зводиться до суми ідей і тез, що їх можна чітко зафіксувати та пояснити. Цей спосіб є радше імпліцитним, метафоричним, він є присутністю образів, відомих формул та формулювань, на кшталт сентенції Геракліта «Природа любить приховуватися», що надихають мислення філософів, науковців чи митців, які продовжують їх інтерпретувати. Метафора утворює у Адо ту саму голістську канву, якої потребує кожна історія філософії, зокрема та, що відмовляється зводити філософію до раціонально-дискурсивних побудов. «Покривало Ізіди», таким чином, належить жанру історії ідей, зрозумілих не як дискурсивні концепти, а як образи, що втілюються у метафорах, сентенціях, порівняннях тощо та які, у кінцевому підсумку, неявним чином визначають дискурсивні концепти. Історія метафори як різновид історії ідей дає змогу уникнути ризиків гомогенізації та уніфікації, що містяться у спробах написати історію філософії за допомогою чітких понять та визначень.